Коли лікувався в одній із рівненських лікарень, мою увагу привернула чергова медсестра нашого відділення. Років їй було під тридцять. Вродлива, до хворих ставилася добре, переймалася їхніми болями, але жодного разу не бачив на її обличчі посмішки. Інші сестри завжди веселі, жартували з хворими, Леся ж чомусь була стримана в усьому. Не втримався, розпитав про дівчину в її подруги, з якою разом чергували. Ось яку історію вона повідала.
Якось у студентські роки зі мною трапилася історія. Екзамен з фізики. Викладач, Іван Семенович, як завжди злий і чомусь тримається за голову. Хтось зі спудеїв вирішив, що він полюбляє “прийняти на груди” і це в нього після вчорашнього... Тому потрібно було оперативно підсунути Семеновичу гранчака... Але як?
І то так налякали, що бідний чоловік з шаленими криками прибіг до будинку та з непідробним жахом почав розповідати дружині, мовляв, на їхньому городі оселилися справжні чорти. Так, так, саме чорти. З рильцями, ріжками та куцими хвостиками. Щоб пересвідчитися в словах батька, двоє синів вирушили з вилами на город, а жінка стала розпитувати, що тому привиділося.
26-річний рівнянин пригадує, як у дитинстві з неймовірним захопленням читав твір Даніеля Дефо “Робінзон Крузо” і навіть мріяв, аби хоча б кілька тижнів пожити на безлюдному тропічному острові. Його мрія, за іронією долі, частково збулася... Тільки замість хатинки в долині тропіків, він тепер живе у халупі неподалік Тинного, на околиці Рівного.
Знайти приїжджому житло в Рівному - не просто. По-перше, дорого, до-друге, якщо в перший день виходу газети з оголошеннями не зателефонуєш за номерами, вказаними в рубриці “Здам квартиру, кімнату”, то вже наступного дня, як правило, чуєш у відповідь: “Здано!” Втім, бувають диваки, які здають квартири чи кімнати майже задарма. Проте, незважаючи на низьку ціну за найм помешкання, їхнє оголошення продовжує “муляти” очі на сторінках видання.
В одному з попередніх номерів газети (див. “РР” №39 за 29 вересня 2005 року) розповідалося про чоловіка, який захопився ігровими автоматами. “Уся його пенсія йде в черево “одноруких бандитів”. Дійшло до того, що чоловік почав виносити з дому цінні речі, - пишуть у листі на адресу редакції його рідні. - Наша сім’я (чоловік, я і діти) мешкає в приватизованій квартирі. На підставі Свідоцтва про право власності на житло розпорядником квартири є чоловік. Ми боїмося, що він і її програє”.
Пише ваша донька Тоня. Нарешті, через двадцять років, я можу вимовити це чарівне слово – мама. Вимовити не вголос, а звертаючись до вас у листі. Cтільки разів я вимовляла його уві сні, коли кликала вас, а, прокидаючись, розуміла, що це був тільки сон... Мені так багато треба вам розповісти. Але спершу, мамо, я хочу вам сказати, що ніколи, навіть у найтяжчі моменти мого життя, в моїй душі не було образи на вас. Я ніколи не думала, що ви зрадили мене, залишивши в чужих людей. Я не знаю, чому так сталося, але вірю, що іншого виходу у вас не було. Тепер, коли я сама вже мама, - так, у вас є онучок Олежик, якому один рік, - добре розумію, що означає для неньки її дитя...
Якось, сидячи в одному з рівненських кафе, я звернула увагу на згорбленого, худого, сивочолого чоловіка, який дзеркальними очима втуплювався в монітори ігрових автоматів, щоразу роблячи все більші й більші ставки. Раптом у кафе вбігла жінка зі слізьми на очах (видно, його дружина) і почала тягнути чоловіка від ігрових автоматів за рукав сорочки. А він наче її не бачив, тільки повторював: “Тихо, двадцятки падають…” - і так декілька разів.
- Які двадцятки? - кричала дружина. - Ти вже геть з глузду з’їхав!
Дійсно, ніяких купюр не було, втім, чоловік, як вкопаний, продовжував сидіти над електронною забавкою, і, здається, навколишній світ його зовсім не цікавив...
Кореспондент “РР” побувала в печері Іова в Почаївській Лаврі
...П еред самою печерою святого Іова, що в Почаївській Лаврі, мені наказали роззутися. Я послухалася, а потім… Мамо рідна! Отвір, у який треба було влізти, був зовсім невеличким (у діаметрі сантиметрів 80), та ще й знаходився на висоті з метр. Щоб потрапити в печеру, довелося лягати на каміння й повзти донизу. Було слизько, і я мало не полетіла головою вниз у славнозвісну обитель ченця-аскета. Та якось обійшлося. Зате яку благодать я відчула всередині кам’яної печери! Словами не передати!.. Потім пригадалися розповіді ченців про те, що в цю печеру грішникам краще не лізти, бо можна назавжди стати заручником кам’яного склепу. Отож, подумавши трохи про свої гріхи (начебто нічого такого я ще не натворила…), я, як альпініст, полізла догори. Трохи зусиль, і (о, диво!) я на волі…
Так кореспондента “РР” зустріла славнозвісна святиня...
Я проходив медкомісію у військкоматі двічі. Незалежно від того, що лікарі в мені бачили, всі вони, як один, писали “придатний”. В останньому кабінеті, у психіатра, я навіть станцював гопака і згриз олівець у нього зі столу. Але психіатр написав “придатний”. Але потім я вступив до інституту, і мені дали відстрочку.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 