Ми з тобою знайомі цілу вічність, щодня бачимося, бо разом працюємо. Нас об’єднують спільні інтереси, ми навіть народилися одного дня, але в різні роки. У нас діти одного віку, очі одного кольору. Нам завжди є про що поговорити, ми розуміємо одне одного з пів слова, з пів погляду. Ми обоє живемо не з тими людьми й обоє боїмося собі в цьому зізнатися. Як і в тому, що кохаємо одне одного.
Емма закінчувала складати валізку. Поміж речами причаїлися смутки. Не тому, що сама вирушала в свою першу мандрівку до Європи. Причина була зовсім в іншому…
Тільки рушила електричка Львів – Трускавець, як у вагоні голосно почала плакати дитина. Плач наростав все гучніший і пронизливий. Видно, малюка щось дуже боліло.
Її називали Рибачиха. Яке її справжнє ім’я – ніхто не знав. Хата її стояла в чистому полі, обрамлене зеленим садком, наче райський острівець серед хвилюючого золотого моря пшениці. Звивиста стежка, наче змійка, вела до джерела – синього ока на обличчі Божого довкілля, а потім до вузької глибокої річки, береги якої густо поросли верболіззям, осокою та іншими травами.
Годинник безжалісно своїм «тік-так» відміряв її час, наближаючи вже не години, а хвилини до запланованої зустрічі із коханим. Серце невпинно калатало, уривками снували в голові фрази, які намагалася зібрати в єдино правильні підібрані слова. Знала, що ця зустріч буде останньою, але хотіла зробити її менш болісною, щоб, як не залишитись друзями, то, бодай, не стати ворогами. Правди не збиралася йому говорити. Вважала, що так буде краще, насамперед, для нього. Скаже, що покохала іншого, що виїжджає з ним за кордон, хоч як би це важко для неї та її Михайла не було. Краще зараз розійтись, бо чим далі, тим болючішим буде розлука. Поки вони ще не одружились, поки можна відмінити весілля, вона зобов’язана це зробити, хоч так сильно кохає його.
Накрапав дрібний дощик. Від нього сніг сірів, поникав, припадав до землі, наче шукав рятунку, а його не було. Чорні проталини почали лапато множитися, перемагаючи білизну січневої днини. Ще й гололід заблищав, пророчачи містянам небезпеку травмування. Ліза поспішала на роботу, натягнувши на голову капюшон балонової куртки. Вона вкуталася в леопардовий шалик і зіщулено перестрибувала льодяні місця. Міцно чіплялася ногами землі, але з кожним кроком поникала, як той нинішній сніг. Сльози заслоняли очі, Ліза підняла голову до неба, щоб вони встоялися і не потекли по щоках. Проходячи сквером, їй здалося, що вона дерево. Ось ця липа, що в задумі стоїть край алеї і ні одна гілочка не ворушиться на ній. А може, он та вишенька, молода, що гілля, мов руки опустила, і тремтить від холоду. Так, вона дерево. І кожне лихе чоловікове слово, це удар сокирою по ній. Підрубує він її життя, її молодість і красу, та хоч би не впасти в знемозі…
Найближча подруга постійно критикувала мого чоловіка. А потім з’ясувалося, що... «I за кого ти замiж зiбралася? Та в нього порожньо як у головi, так i в кишенях», – так самотня 35-рiчна подруга говорила про мого майбутнього чоловiка.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 