Надворі вже зовсім смерклося. Ніч своєю темнотою і холодним подихом вітру, здавалося, намагалася проникнути крізь шибки в будинок. Хоча вже було далеко за середину грудня, але погода ніяк не могла налаштуватися на зимову. Цілий день лив дощ, як з відра. Зараз він припинився, але натомість посилився вітер, що безжально розгойдував під вікном кущ калини. Гілки безпорадно і дзвінко билися по склу своїми перестиглими зм’яклими яскраво червоними гронами, ніби просили допомоги.
Жінка тихенько плакала, сидячи на краю ванної у ванній кімнаті. Вона навіть не намагалась стримати своїх сліз, що струмками стікали її обличчям, а потім спадали з підборіддя на поділ довгого яскраво-зеленого халата. В руках вона тримала вузьку білу смужку. В голові роїлося купа думок і запитань, відповіді на які вона не знала:
Добре, що Надина начальниця виростила трьох дітей із невеликою різницею у віці. На власному досвіді знає, як нелегко, коли хворіє малюк — дозволяє працівницям два-три дні посидіти вдома.
Нарешті минула ця довга страшна ніч. Ярослава насилу підвелася. І навіщо вона випила стільки звечора? Але ж із нею не завжди так. Іноді з’являлося прозріння — вона наводила лад у хаті, сама чепурилась і сідала біля вікна, вдивляючись у далину: чекала дітей. Та, не дочекавшись, знову перехиляла чарку й витирала гіркі сльози.
Дуже добре жилося Оленці. Закінчила інститут, працювала в банку. Мешкала у Львові у просторій квартирі. Тепер там поселився її рідний брат із сім’єю, бо батьки після виходу на пенсію переїхали до села.
Вона ніколи не сподівалася, що може на старість залишитися одинокою і переживати біль самотності. Її життя складалося якось легко і просто, безтурботно і сонячно. Вона була успішною ученицею, згодом студенткою. У неї були чудові батьки, яких вона дуже любила. Під їхньою опікою їй було затишно. Жили вони скромно. Вона ніколи не переймалася тим, що у неї не було такого одягу, як в однокласниць, достатку в оселі, гарного будинку. Їй було тепло від батьківської любові, турботи, розуміння, ласки. Це були найдорожчі люди у її житті.
Сутінки припали до вікна своїм прямокутним обличчям. Оксану знову огорнула туга, знову запекла в серці образа — образа на саму себе. Мучить її совість із дня на день. Можливо, тому, що наближається старість. А вона думала, що ніколи з нею не зустрінеться. Що молодість цвістиме вічно, а той цвіт розсипатиметься на всіх, на кого вона кине оком… А сім’я – це так, для годиться.
Ольгу розбудив сонячний промінчик. Легенько ковзнув по щоці, погладив каштанове, ліниво розкинуте на подушці волосся, трішки затримавшись, ніби хотів передати їй своє тепло, потім пустотливо перестрибнув далі – на голубу, мов небо, стіну.
Я давно не бачила Віри. Років п’ять, а, може, й більше. Знала, що у свій попередній приїзд гостювала вдома Віра недовго. Побула на весіллі у доньки й одразу майнула назад, за кордон, до Італії.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється