Жінка з минулого стукає у двері пам’яті

Всупереч традиції, твір яскравого представника нової “німецької хвилі” у сучасній драматургії, як величають Шиммельпфеннінга ЗМІ, був перекладений одразу на українську мову, оминувши майже обов’язковий у таких випадках російський переклад. Чи вписується загадкова слов’янська душа, якою мимоволі наділяють своїх героїв народні артисти Ніна Ніколаєва (Ромі) та Володимир Сніжний (Франк) у дещо схематичні обриси персонажів п’єси західноєвропейського трибу? В усякому разі, Ніна Ніколаєва веде свою роль так, наче у неї відкрилося друге дихання: вона молода, “летюча”, напрочуд виразна і емоційно гнучка.

Питання комфортності сценічних масок єврозразка не обходить молодих учасників вистави, адже сучасну театральну молодь Сходу і Заходу єднають схожі естетичні уподобання: згадайте масове захоплення рок-музикою, графіті, мистецтвом контактної імпровізації і …рокерськими шкірянками. До речі, у виставі, де минуле і сучасне ілюстроване певним набором пластичних та музичних символів, лінія покоління дітей представлена саме цією атрибутикою. Отже, цілком природно, що молоді актори Станіслав Лозовський (Анді) та Ніна Годунок (Тіна) (на фото) почуваються у цьому антуражі, як риба у воді.

Чи не головну роль у виставі зіграли… двері. Саме крізь них відбувається перехід із минулих часів у сучасні, від спокійного та затишного світу батьків у бурхливий і гамірний світ юності. Жінка в рожевому, закарбована у пам’яті головного героя - чи то спогад, чи то совість - стукає у двері, наче у серце. І цей воскреслий фантом знову відіграє фатальну роль у житті головних героїв.

Неабияку привабливість виставі додає її пластичне вирішення, яскраві деталі на кшталт червоного шарфу героїні - трагічного символу втраченого материнства, нагадують, що театр - це, перш за все, мистецтво видовищне. А щодо сюжету… Іноді, захопившись пластикою сценічних рухів, глядачі забували стежити за розвитком детективної лінії. Тим паче, що розв’язка так і залишилася для них загадкою.