Блакитне щастя

А внизу - невеличка річечка хлюпає і зітхає від вечірньої тиші. Десь із поля кличе жайвор жайвориху до гнізда, а під лісом виспівує соловейко, змагаючись із мелодією, що несеться з гори. 

Гуртуються хлопці та дівчата. Запах м’яти та чорнобривців змішалися з парфумами, п’янить та обіймає все навколо. Несподівано темна хмара затягнула небо і здавалося, що опустилася ніч. Гуркіт грому поближчав. Гурти помчались під великі колони. Впали перші краплини дощу,

вітер смика за коси, троянда виставила колючки і впилась у блакитну сукню. Всі вже сховалися від негоди, а вона затрималась… Раптом звідкись вибіг юнак і врятував дівчину.

Зустрілись поглядами, якась іскорка пробігла поміж них. 

- Віктор, - сказав рятівник. 

- А я Слава, - відповіла зніяковіло. 

Цей дощ, здається, об’єднав їх на все життя. Весь вечір Віктор не відходив від Станіслави. Слухали музику, танцювали і дзвінко сміялися… Ніби в ритм їхніх сердець стукав дощ. Юні дужі руки обіймали дівчину, а вона притискалася, ніби були вони знайомі все життя. Гарні чорні брови, глибокі голубі очі впивалися в ніжне дівоче личко. Блакитна сукня щільно обвивала її стан.

Дощ вщух, і вони пішли до річки. З-за сірої хмарки визирнув молодий місяць і віддзеркалився у воді. Повіяло дощовою прохолодою. Вітя і Слава більше мовчали, ніж говорили. Він насмілився і торкнувся її медових вуст, вона не заперечувала… Гуляли біля річки до ранку. Почало світати… 

- Кохання з першого погляду, - сказав Віктор. 

- Ага, - відповіла Слава і запитала: - А завтра?

Вітя притис кохану, помовчав хвилинку… 

- Не завтра, а вже сьогодні о десятій мені у військкомат.

Станіслава оторопіла… 

- Я буду чекати.

Віктор Хоменко, закінчивши вуз, мав військове звання лейтенант. У той же день його відправили спочатку до Херсона, а незабаром у саме пекло, де земля встелена вирвами від снарядів, нескінченний гул гармат і стрекіт кулеметів. Вогнем січе, за лісом клекотить, то спалахне, то згасне, то горить… Ідуть бійці на смерть, залічуючи рани… 

Роздерті душі, загартовані в боях. «Вернемося з перемогою додому… Живі…» - сини і дочки пишуть у листах. І Віктор мужньо йшов вперед… 

Одного разу з командиром у розвідку пішли. Тиша. Дійшли, добралися майже туди, звідки було чути гул гармат, намалювали мапу, завдання виконали в строк та раптом звідкись стрекіт автомата… В очах вогонь, і все… Прийшов у себе… 

- Де це я? Білі стіни… Де ж мій командир? 

Якийсь боєць із гіпсом на руці відповів: 

- Твій командир живий, а ти в палаті. 

Віктор руками ворухнув - на місці, щоправда, якийсь гул у голові і ніби після глибокого сну. Зробив вмить спробу встати: «А де ж нога?»

Зійшлись докупи чорні брови і налилися слізьми глибокі очі… Тримайся, Вікторе-переможцю, бійці не плачуть! Листа додому написав, що скоро буде, щоб батьки Славі передали, що їде з новою нареченою - не зміг інакше…

Дівчина ридала і ночей не спала. Так от чому він їй листів не пише! Довго її рана не заживала, і вона вирішила втекти в місто. Зустріла порядного юнака, вийшла заміж, народила двох діточок, придбали квартиру. Її чоловік був ніжним і турботливим. 

Довго не їхала в село, душа боліла, за батьком та матір’ю сумувала. Як себе не стримувала, та не було згоди в родині. Розійшлися. Наважилася, приїхала до батьківської хати.

З радістю зустріли. Мати клопоталася, то в льох лазила, то до річки, а батько сидів, опустивши очі, боявся Славиного запитання, надіявся, скільки часу пройшло, може, й забула…

- А моя подруга Надя в селі?- запитала батька. 

- Так.

- Я побіжу на хвилинку. 

Батько здригнувся. 

- Так, - більше нічого не міг сказати.

Слава зустрілася з Марією і першим її запитанням було: 

- Ну, як там Віктор і його нова дружина, чи є в них дітки?

Марія здивовано подивилася на Станіславу і сказала: 

- А ми всі думали, що ти в місто від Віктора втекла, бо він калікою повернувся. 

Слава стала, мов вкопана, наче кип’яток на неї хтось хлюпнув. Вискочила від подруги і побігла додому.

- Ви знали?! Що ж ви наробили?

- Пробач нам, доню, бо то Вітя нас попросив, щоб тобі життя не нівечити…

- Де він?

- Там, там, - поспішно замахали руками і вказали на будинок, де жив Віктор.

Слава поспішно одягла свою блакитну сукню, яку берегла з першої зустрічі, і полетіла, полетіла…

Віктор стояв серед подвір’я і розмовляв зі своїм племінником Мишком. Дівчина полохливо відчинила хвіртку і зупинилася. Мишко стояв обличчям до Слави. Уважно поглянув на неї і урочисто закричав: 

- Дядьку, дядьку, он там… до Вас блакитне щастя приїхало!

- Хто? - не зрозумів Віктор.

- Не вірите, не треба! Блакитне щастя до вас, а не до мене! - і десь зник.

Віктор повернувся і одразу її впізнав, не міг зрушити з місця. Так і стояв, поки вона не підійшла. Заглянула йому в очі, як раніше, притислася до нього, і він відчув, що сорочка на грудях стала мокрою від сліз, і немов відійшов той біль, який мучив його увесь цей час. Вітерець грався блакитною сукнею, що колись принесла щастя і знову об’єднала їхні серця.

Пройшов час. Дідусь і бабуся бавилися з онуками, а Слава збирала яблука в кошик. Віктор гукнув голосно: 

- Славочко, не підіймай того кошика! Я зараз тобі допоможу, бо ти ж у такому становищі… 

Вагітна Слава посміхнулася: 

- Та я ж не хвора!

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: