«Щоб онукам було тепло…»

Спомини, мов набридливі мухи, обсідали її голову, пекуче кусали: вона ж їх маленькими сповивала, колисала, вчила перші слова вимовляти, перші кроки ступати. Невістка Оксана з сином Дмитром у Польщі на заробітках були, а вона погодилася з онуками сидіти, хоч у цьому ж селі мешкають батьки Оксани.

Було важко, ой, як важко, адже народилися хлопчики рік за роком. Дехто думав, що вони близнюки, коли бігали подвір’ям. Коли падали, синці набивали – Серафима плакала разом з ними. Гадала, підростуть онуки, поменшає проблем, а вийшло так, що і в страшному сні не присниться. Невістка, влаштувавшись на роботу, закрутила роман із шефом їх фірми і подала на розлучення. На суді так упевнено наговорила усілякої гидоти на Дмитра, що суддя, безумовно, їй повірив. Мовляв, він знущався з неї і дітей бив, запивав, копійки не давав. Привела на суд фальшивих свідків і вимагала, окрім розлучити її з Дмитром, ще й позбавити його батьківських прав. Дмитрові від почутого затьмарилося перед очима, запекло у скронях, і він знепритомнів прямо у залі суду…

Коли Серафимі зателефонували зі «швидкої», вона не одразу збагнула, що таке каже лікар. У Дмитра гостра реакція на стрес і він потребує госпіталізації? О, Боже милостивий, що ж ти наробила, Оксано? За що? Син іще в лікарні, а тепер її звалило у ліжко, ноги не слухаються. Обіцяла йому приїхати на вихідні, а чи зможе – не знає. Хіба що попросить фельдшерку Галю поїхати з нею. Тільки як сказати синові, що суд повністю задовольнив позов?

…Дмитро пролежав у стаціонарі місяць. Окрім медикаментів, надавалися йому і поради психолога – усі співчували Дмитрові, який часто замикався у собі, плакав, коли говорив про дітей. Серафима не могла збагнути, як подруги Оксани не побоялися Бога і фальшиво посвідчили у суді. Дмитро сам старий одяг доношував, аби Оксана і діти були гарно одягнуті. Ремонт у домі тещі зробив, веранду добудував. А своя хата так і проситься оновитися. Для кого старався? Для нового чоловіка Оксани, що прийшов на усе готове? Згодом Дмитро довідався, що позбавити його батьківських прав і всиновити Матвійка та Олексійка була саме його, цього Віктора ідея, аби мати більше шансів у передвиборчий період, оскільки балотувався в депутати.

Серафиму часто боліло серце, діймав високий тиск, а коштів на лікування катастрофічно не вистачало. Пенсія у неї невелика, хоч тридцять років проробила у гумаках на молокозаводі. У Пенсійному фонді сказали, що не попала вона під вигідний коефіцієнт, а що воно таке – Серафима не тямить. Дмитро подарунки дітям купляв, закрадався, як злодій до них, коли нікого вдома не було. Спершу хлопчики раділи. А потім навідріз не хотіли зустрічатися з ним. «Наш тато – Віктор. А ти нам – ніхто», – казали. Звісно, це була Оксанина наука.

Збігав рік за роком.  Серафима не могла змиритися з тим, що колись син залишиться один, бо навіть слухати не хотів про друге одруження. Краялося серце від того, що онуки забули і про Дмитра, і про неї. Тепер, коли Оксана із сімейством переїхала до Тернополя, навіть здаля не може бачити Матвійка з Олексійком.

Якось відкрила душу фельдшерці Галі, що часто її навідувала. Галинка привітна, співчутлива. Про таких кажуть – і словом лікує. Здаля, несміливо, Галя спитала, чому Дмитро не одружиться ще раз? «Хіба світ зійшовся на тій Оксані? Тим паче, у неї – нова сім’я», – сором’язливий рум’янець вималювався на щоках Галинки. «О, Боже, може, вона закохана у мого сина», – подумала Серафима і лагідно мовила: «Не соромся, скажи, як є, Галю».

Дівчина, знітившись, кивнула головою, попросила нічого не казати Дмитрові, мовляв, той сміятися з неї буде. І різниця у віці між ними – дванадцять років. Серафима такими теплими, лагідними очима дивилася на Галину, що дівчині вмить чомусь захотілося вихлюпнути усе наболіле в душі цій мудрій, розсудливій жінці.

Батьків своїх Галина не пам’ятала – загинули у страшній аварії, коли вона була ще зовсім маленька. Росла з бабусею, яка померла, коли вона закінчувала медичний коледж. Тому, мабуть, і уникала Галина усіляких залицяльників, бо соромилася, що бідна, не модна, що не буде кому повести її до вінця. А от Дмитро… Він – це зовсім інше. Такий врівноважений, серйозний. Він часто сниться їй, переслідує у думках…

Серафима уважно слухала Галю й уже знала, що буде мати серйозну розмову з сином. Вигадала, що квартира, де мешкає Галя, їй не підходить, то, мовляв, може б у них поселилася? Дмитро незрозуміло глянув на матір, якій ніколи не вмів перечити. Після довгих умовлянь Серафими, Галя поселилася у них. А через два місяці Дмитро одружився з нею. Серафима від щастя ніби помолодшала. З першого дня назвала Галю донькою, а вона її – мамою. Від Оксани ж жодного разу вона не чула цього слова.

Життя пішло тепер у них за новими правилами. Навіть серед ночі Галю могли розбудити: когось серце прихопило, в когось пологи почалися, адже фельдшер у селі мусить бути і терапевтом, і педіатром, й акушером. Турботливу, милу фельдшерку любили і поважали у їх селі. «Не буває зла, щоб не вийшло на добро», – казали сусіди Серафимі.

…З появою на світ малої Яринки додалося усім приємних клопотів. Дмитро дуже тішився донечкою, в усьому допомагав дружині. Якось зателефонував синам, аби сповістити, що у них є сестричка. Але ті, як завше, не брали телефон. Це неабияк розізлило Дмитра: скільки можна знущатися з нього? Набрав номер Оксани – саме нині він скаже їй усе, що тисне у грудях роками – чи не боїться жити з гріхом, позбавивши його батьківських прав, налаштовувати дітей супроти нього? Може, час зупинитися і сказати їм правду? Діти ж не винні. Але Оксана була «поза зоною». Отже, навмисне змінила номер – зробив висновок Дмитро.

…Через кілька днів покотилася селом сумна новина: батьки Оксани поїхали на похорон зятя Віктора, який загинув в автокатастрофі, повертаючись із сім’єю з Буковелю. Оксана з дітьми у реанімації.

«Що робити, Галю?», – спитав стривожений Дмитро. «Їдь. Твої діти в біді. І не квапся», – мовила Галя і стала щиро молитися перед образами, щоб Господь їх усіх врятував.

…Оксана наче чекала Дмитра. Прийшла до свідомості і ледь чутним голосом попросила простити їй за те, що зрадила йому, відібрала у нього дітей. Вона стала задихатися, широко розплющеними очима вдивлялася в Дмитра: «Відчуваю, що помираю. Благаю тебе, Дмитре, не допусти, щоб дітей забрали в притулок. Вони ж твої, рідні. Твоя кров, правда?»

Це були її останні слова. Через два тижні Матвія та Олексія виписали додому. Нелегко було сказати хлопчикам, що їх мама тепер на небесах. І звідти турбується про них.

Зараз у Галі й Дмитра троє дітей. Хлопці граються з малою Яринкою. Люблять сестричку. І ніяк не можуть зрозуміти, чому їх тато, такий добрий, щирий, стільки років жив окремо від них? Чому мама казала, що бабуся Серафима давно померла? Вона ж така лагідна, турботлива. Вив’язала їм теплі шарфи, шкарпетки на зиму. Щоб їм, солодесеньким, було тепло…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: