Якщо у сні приснився вуж

Літо тільки починалося. Ми з подругою придбали путівки і подалися відпочивати на Східну Україну. Будинок відпочинку знаходився у лісі, на березі великого озера, зарослого очеретом і білосніжними лілеями. Ми поселились у кімнаті вдвох. Три дні, окрім їдальні, ми нікуди не виходили, - вирішили відіспатися від роботи, яку ми змушені були виконати, аби нам дали відпустку.

На третій день, якраз у четвер, я бачила дивний сон. Наче моє ліжко стояло біля великого вікна, яке сягало від підлоги до стелі - і по ньому до мене в постіль сповзав великий зелений вуж. Я прокинулася у жахливому стані. Моє серце калатало, як церковні дзвони. Я злякано дивилася на вікно, яке справді починалось від підлоги і до стелі, та, на щастя, вужа я там не примітила. Свій страшний сон я розповіла подрузі. Вона відразу взялася тлумачити: «Вуж - це муж. Тут на тебе чекає твій суджений». Я намагалася не вірити у Нінині слова, проте якась пересторога мене переслідувала цілий день.

Ввечері ми пішли на дискотеку. До літнього майданчика, де метушилися музиканти, налаштовуючи свої інструменти, почали сходитись відпочиваючі. Згодом полилася мелодія з кінофільму «Хрещений батько» - моя улюблена.

Мою увагу привернув хлопець, що крутився біля музикантів, - високий, світло-русявий, але обличчя його я розгледіти не могла, бо відстань була велика. Я помітила його не через те, що він мені сподобався, а тому, що був, як дві краплі води, схожий на мого двоюрідного брата. У голові промайнула думка: «Де Схід, а де Захід, а люди такі подібні...». Не встигла я подумати, як юнак із швидкістю кульової блискавки опинився поруч. Він запрошував мене до танцю. Я відштовхувала його - не хотіла йти, бо ні одна пара ще не танцювала. Раптом він підхопив мене на руки і виніс на середину майданчика. Ми попливли у хмільному танці. Познайомились. Андрій зізнався, що відразу мене запримітив.

Усі дні ми проводили разом. Він дарував мені водяні лілеї, ми катались на човні - і мріяли про майбутнє. Андрій освідчився у коханні. Та настав час розлуки. Я поверталася додому. Ми попрощались, але коханий запевнив, що ця зустріч не остання. Майже кожного тижня я отримувала від нього листи, а через місяць він приїхав. Цілий тиждень гостював у мене.

Після цієї зустрічі ми розлу-

чилися на два роки. Андрія призвали в армію - і з Росії на Україну полетіли солдатські листи... А коли до закінчення служби залишалось два місяці, зв'язок обірвався...

Того року Різдво було морозним, випало багато снігу. Я поверталася додому з роботи. Думала про одне - швидше до теплої грубки. Зайшла в будинок і, роздягаючись, попрямувала до своєї кімнати. Моєму здивуванню не було меж, коли, прочинивши двері, побачила... Андрія. Він сидів на ліжку, а на столі стояв великий кошик живих червоних троянд, на яких ще не встиг розтанути різдвяний сніг.

- Це для тебе, - промовив він, ніяковіючи, і простягнув кошик з трояндами.

Я затамувала подих - і від радості, і від здивування. Моєму щастю не було меж.

- Я приїхав до тебе назавжди, розлук у нас більше не буде, - промовив він тремтячим голосом.

»Невже це моя доля, - промайнуло в голові. - Невже сон, що наснився мені у будинку відпочинку, здійснився?..»

У травні ми відгуляли весілля. І нарешті «вуж» став моїм мужем. Почалися сімейні будні. Незабаром я помітила, що з чоловіком щось відбувається: він почав випивати, гуляти, кинув роботу. Наш шлюб був під загрозою. Через два місяці після весілля чоловік, спакувавши речі, подався на Східну Україну. Я залишилася сама, хоч я не уявляла свого життя без нього. Але час гоїв мої душевні рани.

Літо змінила осінь. Одного дня задзвонив телефон. У трубці почувся чоловічий голос: «Вийди, я чекаю в парку». Я навіть не могла збагнути, чий це голос. Парк був через дорогу, і я, затамувавши подих, попрямувала алеєю рубінових горобин. На лавочці сидів мій чоловік. Я не вірила своїм очам - Андрій повернувся.

Все почалося заново. Андрій клявся у вірності та коханні на все життя. Я пробачила йому і повірила. А невдовзі зрозуміла, що чекаю дитину. Чоловік радів, що незабаром стане батьком. Але щастя тривало недовго. Андрій взявся за старе: друзі, випивка... Я не могла більше терпіти таке «щастя». Наші шляхи розійшлися, цього разу назавжди.

Я народила доньку, уже без

чоловіка. За вікном прокидався червневий світанок, запалюючи свічки кремезних каштанів, що заглядали у вікна пологових палат. За стінами чулися радісні чоловічі голоси. Палату наповнювали аромати троянд, що їх приносили медсестри щасливим мамам від щасливих батьків. А я лежала, повернувшись до стін і ковтаючи сльози свого «солоного» щастя, пригортала до грудей свою крихітку. Вона насолоджувалась сном і не підозрювала, що батьківське тепло її ніколи не зігріє.

Вікторія росла гарненькою і розумною. Коли доньці виповнилось п'ять років, я помітила, що їй не вистачає батьківської ласки і тепла. А коли я приходила з роботи додому, вона вибігала на поріг і питала: «Мамо, ти знайшла мені татка?». На очі набігали сльози, і я відповідала: «Не знайшла, але обов'язково знайду, як хтось загубить».

Зараз їй батько уже не потрібний. Вона виросла без його допомоги і підтримки. Закінчила школу із золотою медаллю, університет із відзнакою, працює на педагогічній ниві, закінчує магістратуру. Батька знає тільки по фотографії. І навіть не вірить у те, що їхні шляхи перетнуться.

Я вдячна Богові за те, що послав мені таку доньку. Це моє щастя, моя радість, це все моє життя. І я завжди кажу, що сон - це життя, а життя - це сон. Вірте у сни...