Батьківської ласки вистачить на всіх

Я жила в селі Млинівського району, де працювала 45 років фельдшером. Вела господарство, мала трохи землі. Але за станом здоров'я і віком змушена все лишити і переїхати жити в Дубно (син живе в Рівному, став рідко до мене приїжджати). Про нього я й хочу написати.

Наша родина православного віросповідання. Та з часом син і його сім'я почали відвідувати будинок молитви. Але я віри не змінила, хоч як молоді мене і переконували, що їхня віра правильніша. Та хай Бог судить про це.

Син зайнявся благодійною діяльністю, почав допомагати хворим, дітям-сиротам. Відвідуючи рівненський притулок, пройнявся симпатією до чотирирічної Маринки, матір якої позбавили батьківських прав. На вихідні благодійникам дозволялося брати дітей до себе. От син уже ціле літо возив Маринку додому, поки дівчинка не звикла і не виявила бажання жити у родині. Згодом з'ясувалося, що у неї є ще старша сестра Настя. Відтоді на канікули і вихідні забирав уже обох.

Я не могла спокійно дивитися на те, що відбувається, і втрутилася в їхнє сімейне життя. Адже своїх двоє дочок вчиться у вузах у Рівному. Скільки на них іде витрат матеріальних, та й ласки батьківської вони потребують також. І як розділити ласку ще на двох чужих?.. Я помітила, що діти все відвертіше почали називати сина татом, а невістку - мамою.

Не часто я їжджу до них, та кожного разу хочеться привезти їм якогось гостинця. Даю своїм внучкам по кілька гривень, і цим дітлахам теж, хоч небагато. Як вони тішаться тим! На Новий рік приїхали до мене в гості. Маму з татом залишили готувати вечерю, а ми з Настею і Маринкою пішли на площу до ялинки. Там діти бігали, гралися в хованки, а я їх шукала. Всі сміялися, було так весело! Грав духовий оркестр, лунали колядки - і ми втрьох, взявшись за руки, кружляли в хороводі. Маринка бігала, розчервонілася прибігла до мене, обняла за ноги і каже: «Можна, я вас буду називати мамою». А я відповідаю: «Ні, бо я бабуся, а мама твоя рідна живе у Рівному, а тут мама Валя». До речі, рідна мама спілкується, хоч рідко, з дівчатками, по телефону діти чують, що вона п'яна. Жінка не має претензій, що її дочок виховують чужі люди.

Тепер я думаю, чи варто нарікати на своїх дітей, що поміняли віру, яка привела їх до благодійництва. Можливо, моя розповідь комусь видасться надто простою. Але для нашої родини ця подія принесла багато змін. Я постійно задумуюся над тим, чи пронесуть мої діти любов і ласку до дівчаток на весь час, доки вони у них захочуть бути. Ми були б вдячні Богу за те, якби до дітей повернулася їхня рідна мати.