Оце все заради сім’ї?

Нагода поговорити трапилася через годину, коли він зателефонував й пісним голосом сказав, що сьогодні не може зус-тріти її з роботи. Не встигла Катруся озватися, як у відповідь - короткі гудки. Набрала звичний номер, яким раніше рясніла сторінка отриманих дзвінків.

- Що іще? - Зовсім безбарвно, з нотками роздратування.

- Я хотіла запитати... - Від хвилювання - пауза. - Ти нічого не хочеш мені сказати?

- Сказав уже. Не можу сьогодні. Зайнятий. І взагалі не до того.

- Що за настрій, що за тон? Сталося що?

- Слухай! Не діставай! Все! Завтра зідзвонимося.

За декілька годин Юрко, правда, озвався. Сказав, що вона, мабуть, була права: не повинен він з нею так говорити. У Катрусі відлягло від серця. Але ненадовго. Як кажуть, чим далі в ліс, тим більше дров. Їх незрозуміла суперечка поглиблювалася. Вона декілька разів намагалася викликати Юрка на відверту розмову, але нічого путнього не вийшло. А вони ж мали влітку одружитися. Не знає, як у Юрка, а в неї вдома повним ходом налаштувалися на весілля. Він же наразі про це й не згадував. Одного разу все-таки сказав:

- Ти повинна мене зрозуміти. Батьки… Це все… Я так заплутався, втомився.

Вона доторкнулася до його волосся. Від несподіванки - відсахнувся і продовжив:

- Я вирішив почекати з весіллям.

- Ти вирішив? А це мало б бути наше спільне рішення.

- Знову починаєш? З тобою неможливо говорити! Так, це я так вирішив. Батьки розлучаються, важкий період. Не до весілля. Маму треба підтримати. Зараз це буде найкраще: і для твоєї сім’ї, і для моєї.

- І для моєї? Ти так думаєш?

На очах в Катрусі закипали сльози, але вона не хотіла показувати своєї слабкості. А вже за десять хвилин, коли Юрко ще й сказав, що їм треба зро-бити перерву в стосунках, якийсь час не зустрічатися, вона дала волю почуттям й сльозам у підсобному приміщенні магазину, де працювала її подружка зі шкільної парти. Та заспокоювала банальними словами:

- Та облиш ти! Всі вони, чоловіки, однакові: сьогодні кажуть, що найкращої, ніж ти, в світі немає і, взагалі, це почуття - з категорії неземних, а проходить певний час - й за наступною спідницею. Певно, ті ж слова, ті ж погляди... І, затям, та ж поведінка. Так що наступну чекає подібна доля - трохи присмачена часовими змінами, але у суті своїй - однакова.

- Що ти таке говориш? - Розмазюкавши тіні по щоках, округлила очі Катруся. - У нього зовсім не так - він за сім’ю хвилюється. І за мою також. Каже, що так буде краще. Я вірю йому. За цих три роки він ні разу мене не обманув.

- Ти впевнена?

Катруся зупинилася на півслові. У пам’яті зринуло декілька сцен, декілька моментів, коли Юрко поводився якось дивно. Було, вранці, після декількох днів мовчання, винувато казав, що вчора зійшов з колії. Вона не допитувалася, з якої колії, а тепер... Може, й правду каже подруга? Та ні? Не може так її Юрко, якого вона вважала цілим світом.

- У нього, крім мене, нікого немає...

- Я не хотіла тобі казати, - озвалася подруга, - але, якщо ти так хочеш...

- Нічого я не хочу! - Закрила обличчя руками Катруся. - Ні, хочу.

- Я сьогодні не маю часу витирати тобі сльози. Та й треба тобі поки що поплакати. Страждання, кажуть, людину возвеличують.

- Та не насміхайся ти, - вже більш мирно сказала Катруся.

- О! Трохи світліше. Ще усміхнешся - і...

Світліше Катрусі не стало: ані наступного дня, ані через місяць. У дні, коли було по-особливому важко, так хотілося почути Юрків голос, але стримувала себе. Нехай іде все, як іде.

А зустріч з ним вирішив випадок.

- Час тобі сказати, що обіцяла, - дзвінок від подруги, - якщо є бажання пересвідчитися, що твій коханий - не рожевий слоник, яким ти його собі уявляла, - мерщій до мене.

Це повідомлення Катрусю заінтригувало. Краще не поспішала б. Подруга вперто потягла за собою парковою доріжечкою, припорошеною першим жовтим листям.

- Дивися, - показала на пару, що мирно сиділа за столиком.

Теплі (на відстані відчувається) обійми юнака. Злива золотого волосся його супутниці на юначі плечі. Інтимна розмова.

- Ще тільки повітряних кульок у вигляді сердечок не вистачає, - пожартувала подруга, але спіткнулася через болісний погляд Катрусі. Задзвенів телефон й за мить подругу вітром здуло з парку: викликали терміново на роботу. Ще встигла сказати, аби Катруся зайшла за нею, разом підуть додому. Та, заворожено спостерігаючи за “своїм” Юрком, очам повірити не могла. Набрала номер:

- Доброго вечора, любий. Оце все заради сім’ї?

Юрко гарячкувато озирнувся на всі боки, але помітити Катрусю було непросто. Вона ж продовжувала:

- Брехливий ти наскрізь і без совісті.

- Давай не будемо, - піднявся з-за столу й відійшов.

- Боїшся поранити свою пасію? Чого ж? Готував би заздалегідь до того, що може бути боляче. Знаєш, а я тобі вдячна. Ти навчив, як можна любити і як ненавидіти.

- Ти мене ненавидиш?

- Та ні. Вже байдуже. Поки що ненавиджу почуття між людьми і не знаю, чи зможу вірити ще колись. Прощавай. Не повторюй помилок і будь щасливим.

Катруся гірко плакала на лавці під вербою, що плаче вічно. Чоловік із пакетом та з палицею в руках, стурбовано запитав:

- У тебе, дитино, хтось помер? Вона кивнула.

- Не плач - таке життя. Нічого не зміниш і нічого іншого не вигадаєш.

- Таке життя, - повторила за ним. - І жити треба, навіть після того, як обманюють, навіть після того, як людям уже не віриш.

І падало під ноги жовте листя. Запорошував листопад порожній столик, за яким тільки-но сиділи двоє…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: