Радіаційний фон у зоні відчуження вдесятеро перевищував природній

14 грудня ми вшановуємо тих, хто був учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Це тисячі людей, серед який і підполковник міліції Сергій КИРИЧУК, який вирішив поділитися спогадами про ті пекельні дні.

- За яких обставин Вас долучили до ліквідації наслідків на ЧАЕС?

- Це було у 1986 році. Я служив у Збройних силах України у Львові, де обіймав посаду командира відділення радіаційної та хімічної розвідки. Фактично це і стало передумовою, що я потрапив на ліквідацію аварії на ЧАЕС. Прийшов командир і повідомив - треба їхати. Нас відразу посадили у потяг і повезли. Тільки згодом пояснили, чим саме ми маємо займатися.

- Якою була ваша реакція на це, і чи не виникало бажання відмовитися від такого “відрядження”?

- Реакції не було жодної. Ніхто не думав. Сказали треба їхати, то й поїхали. Щоправда, виникало щось схоже на страх. Деякі й лікарняні відкривали. Але ми все ж таки працювали у специфічному відділенні, тому таких, що уникали поїздки чи втекли, не було.

- На який вид робіт Ви були задіяні?

- У зоні відчуження я був двічі. Перший раз провів там півтора місяці. Увесь цей час ми охороняли від мародерів села, з яких виселили мешкан-ців. Спочатку було моторошно - всі ті пусті, відкриті хати. Люди збиралися, як в останню дорогу - залишали все: і столи, і ліжка… - все, що нажили власною працею. Враження не з приємних. До того ж і обстановка була не найкраща: снігу до колін, зима холодна видалася. А потім звикли. Та й з роками все погане забулося, а хороше - залишилося. Порушників ловили, завозили, здавали. Охороняли майно вахтовим методом, тобто, добу ми перебували на чергуванні у десятикілометровій зоні, а потім поверталися у тридцятикілометрову зону. Крім того, на охорону громадського порядку ми ходили фактично без зброї та спецзасобів. А це і ніч треба було виходити, і день. Окрім охорони майна в мої обов’язки входила перевірка радіаційного фону не лише на території в цілому, але і в кожного працюючого, який вдесятеро перевищував природній.

Другий раз я потрапив туди вже у липні 1987 року, не пригадую точно, скільки я там провів часу, десь до місяця. І знову таки в десятикілометровій зоні. Щоправда, тепер ми заганяли на естакади та відмивали військову техніку, яка була задіяна в перші дні. Робили це в ОЗК, протигазах, а на вулиці і без того спекотно було. І все, що змивали з техніки залишалося на естакадах, а ми цим усім дихали.

- Як поставилися рідні до звістки, що Вас відправляють на ліквідацію аварії на ЧАЕС?

- Першого разу просто побачили штамп на листі, який я їм надіслав. Хоча у ньому написав, що ми їдемо на полігон, батьки відразу зрозуміли, де я служу. А про наступну поїздку вони і не здогадувалися.

- Які моменти запам’яталися найбільше?

- Під час другої поїздки у Чорнобиль, ми проживали у військовій частині, яка розташовувалася в десятикілометровій зоні. І щоранку, як і в будь-якій військовій частині, у нас була фізична зарядка - ми пробігали два-три кілометри забрудненою зоною у військовому одязі.

- Чи суттєво позначилось на Вашому здоров’ї перебування в зоні відчуження?

- Безумовно. У молодості не відчувалося, а зараз, як з’являється у повітрі якесь інфекційне захворювання, то відразу переходить на мене.

- Яким питанням, що стосується ліквідаторів аварії на ЧАЕС, держава має приділяти більше уваги?

- Заради Бога! Яка увага? Приділяють її тільки раз на рік…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: