Головне - щоб безвідмовно функціонувала залізниця

- Ярославе Маркіяновичу, звідки Ви родом, де Ваше коріння?

- Я народився в селі Дермань Здолбунівського району, славна історія якого і мальовнича природа додавали наснаги до життя. І сьогодні, через багато років, я не пориваю зв'язків з рідним селом, обов'язково приїжджаю на святкування річниць дня народження відомого нашого земляка Уласа Самчука.

Мій батько був працьовитим селянином, хліборобом. Під час першої світової війни воював на фронті, згодом захищав Україну, рідну Волинь у гайдамацьких військах. Його поважали односельці - він був старостою в церкві, сільським головою. І хоч не закінчував академій, від природи був розумною, талановитою людиною. Я й досі пам'ятаю ті козацькі й фронтові історії, що мені їх розповідав батько, коли ми з ним (мені тоді було років 3-4) водили коней на нічліг. Моя мама керувала церковним хором, на жаль, рано померла.

- Ваше дитинство припало на буремні роки війн, післявоєнне лихоліття. Що запам'яталося з тих часів?

- Справді, війна - це лихо і страхіття. Ще й досі стоять перед очима картини німецьких каральних операцій, розстріли односельців. Пам'ятаю так, ніби це відбувалося вчора, як німці спалили в сусідському сараї сорок людей живцем. А нашій сім'ї вдалося втекти і заховатися в лісі. Пригадую, то був 43-й рік, зима, морози вище двадцяти градусів, а ми живемо в землянці…

Тяжко було і в перші повоєнні роки. Сталінські репресії викосили чимало дерманців. Багато людей разом з малими дітками було виселено в Сибір. Крик, плач, стогін супроводжували ці репресії.

Втім, вважаю, що саме війна, важкі повоєнні роки сформували мій характер, навчили розбиратися в людях, берегти справжні цінності - мир, людське життя, родину.

- Розкажіть, будь ласка, про Вашу сім'ю.

- У мене дуже гарна, дружна родина. Дружина за фахом педагог. Старша донька пішла моїм шляхом - обрала роботу на залізниці. Вона вже має свою сім'ю, доньку. Молодший мій син живе й працює в Києві. Сподіваюся, невдовзі й він порадує мене онуками. Незважаючи ні на що, намагаємося якомога частіше зустрічатися. І хоч не завжди виходить так, як хочеться, але на великі релігійні свята, як-от Різдво, Пасха, вся сім'я обов'язково збирається в батьківському домі.

- Ярославе Маркіяновичу, Ви все своє життя пропрацювали на залізниці й досягли чималих висот. Що найголовніше Ви можете відзначити на своєму трудовому шляху?

- Я розпочав свою трудову діяльність у свій день народження - 3 листопада 1960 року, коли заступив на чергування по залізничній станції Дубно. Це був один із найщасливіших днів у моєму житті, адже з цього дня все моє життя тісно переплелося з залізницею. Пройшов шлях від чергового по станції до начальника Рівненської дирекції. Були пропозиції, зокрема, від нині покійного міністра транспорту Георгія Миколайовича Кірпи на підвищення, але я залишився на рідній землі, з людьми, поруч з якими працював десятки років. До речі, протягом 1979-1982 років, коли Георгій Кірпа очолював Рівненську дирекцію залізничних перевезень, я працював одним з його заступників. Робота залізничників складна, але й почесна. Мабуть, тому жителі Рівненщини вже двічі обрали мене депутатом обласної ради, за що я їм дуже вдячний.

- Ваша робота оцінена званнями почесний залізничник України, заслужений працівник транспорту. А які досягнення є найбільш вагомими для Вас особисто?

- Ми постійно намагаємося робити все можливе, щоб залізниця функціонувала безвідмовно, щоб вона набувала справді європейського вигляду. Так, провели електрифікацію напрямку Здолбунів-Ковель, оновили парк пасажирських вагонів поїздів Ковель - Київ, Сімферополь, Москва, Одеса, відкрили нові маршрути Рівне - Київ, Рівне - Львів та ін. Вдалося капітально відремонтувати вокзали Здолбунів, Дубно, Костопіль, Дубровиця, Клесів, закінчуємо Рокитне. Збудували 26 посадочних платформ.

Незважаючи на велику збитковість, не виводимо з роботи вузькоколійну залізницю Антонівка - Зарічне, адже поки що для жителів деяких віддалених сіл Зарічненського району - це єдиний вид транспорту, курсує дизель-поїзд Здолбунів - Мізоч.

Крім того, допомагаємо нашим пенсіонерам, оздоровлюємо дітей наших працівників. А в найближчому майбутньому будемо надавати позики на житло молодим сім'ям залізничників.

Звичайно, це не так багато, як хотілося б, але найголовніше завдання, яке стоїть сьогодні перед нами, - зберегти галузь. Тому що сьогодні є люди, які, не маючи ані найменшого поняття про залізницю, хочуть її приватизувати. Погляньте, що сталося з колись великими підприємствами, заводами, які викупили в держави, а тепер не можуть поставити на ноги, реанімувати. Я переконаний, що залізниця має будь-що залишатися в державній власності. І задля цієї благородної мети мають спільно діяти всі працівники галузі.

- Тому, напевно, і йдете в політику?

- Я балотуюся в обласну раду від партії «Відродження», тому що ця сила виникла в середовищі транспортників. Її засновником був покійний, на жаль, Георгій Кірпа. Тому це рідна для мене та інших залізничників партія. Мені приємно, що разом зі мною балотується у першій п'ятірці голова обласної ради Роман Василишин та голова облдержадміністрації 1997-2004 років Микола Сорока. Це авторитетні керівники, які зробили багато корисного для області і жителів. Це також Юрій Семенюк, Йосип Гаврищак, Віктор Кузьмич. Я впевнений, що спільною командою професіоналів ми зможемо покращити становище як області, так і України. Я, як і мої соратники, переконаний, що в першу чергу потрібно ставити на ноги, зміцнювати економіку нашої держави, а якщо буде справно функціонувати залізниця, шляхи якої, без перебільшення, є кровоносними судинами країни, то буде успішною промисловість, а відтак - матимемо можливість зробити поступ у соціальній сфері.

- Ярославе Маркіяновичу, можливо, маєте ще якісь уподобання і захоплення в житті, крім роботи?

- У мене біля дому росте чудовий сад, в якому я сам посадив кожне деревце. Предметом моєї гордості є два персики, які, як не дивно, щороку гарно плодоносять. Сподіваюся, що деревця витримали цьогорічні люті морози. Ще дуже люблю поратися біля бджіл - це заняття заспокоює, налаштовує на позитивні емоції, але, разом з тим, забирає дуже багато часу, тому минулого року віддав свої пасіки братові в село. Багато читаю, переважно історичні книги, спогади, мемуари, щороку перечитую Самчука. Полюбляю ходити на полювання. Але, зазвичай, у лісі стріляю по мішенях, - шкода вбивати птахів і звірів.

І останнє. Я прожив вже чимало років, але ніколи не забував про духовність, релігію. Тому поряд з моїми професійними нагородами і відзнаками особливо зігрівають душу церковні, що мені вручили за допомогу в розбудові храмів на Рівненщині, в тому числі Кафедрального Покровського Собору в місті Рівне. Переконаний: черпаючи наснагу в святій Христовій вірі, наша Волинська земля відродиться й розквітне.