Стрімкий спуск лижниці

У часи, коли кожна дитина знала, що економіка повинна бути економною і що слова “мир”, “труд” і “травень” - близнюки-брати, жила-була дівчина Маруся. Власне, вона і зараз прекрасно себе почуває. Щоправда, тоді вона відчувала себе років на двадцять п’ять краще. І була в Марусі мрія - скотитися крутим схилом на лижах у спортивному костюмі. Костюм повинен бути червоний - і ніякий інший. У поведінці чоловічої статі також не допускалося варіантів - вони повинні були не присісти, не пострибати, а тільки попадати від її дефіле. Хто в кучугуру, хто на ялинку - це вже дрібниці.

І ось одного разу доля зглянулася над бідною Марусею і подарувала їй на Новий рік хорошу премію. Маленьку, але хорошу. Зраділа вона і побігла по магазинах. Весело відстоявши сім кілометрів черги, придбала дві речі: червоний лижний комбінезон і путівку на лижний курорт в Карпатах. Залишилося приїхати та поспостерігати на штабелі парубків, які валятимуться від такої краси.

Маруся поїхала. Коли комсомолка, спортсменка і красуня зійшла на схил у сліпучому журавлинно-червоному комбінезоні, навколишні мужики повідкривали бородаті роти і трохи похрустіли шийними хребцями, проводжаючи її голодними поглядами. Комсомолка була майже щаслива. Не вистачало дрібниці - хвацького спуску з гори і падаючих чоловіків. Маленький, але дуже гірський інструктор з комсомольським значком на волохатих грудях, старанно навчив новачків азам лижної грамоти і махнув рукою в бік схилу - валяйте.

Маруся кинулася було до спуску, але відчула, що найближчим часом цього зробити не зможе. Якщо не знайде де-небудь дощату конструкцію з літерами “М” і “Ж”. Дуже її притиснули власні нечисленні потреби. Нагадаємо, що на дворі стояв чудовий кінець вісімдесятих, Комуністична партія СРСР на чолі з ГенСеком ЦК захоплено відстоювала інтереси миру у всьому світі, і їй було байдуже до таких дрібниць, як сортири на гірських схилах. Партія була, а туалетів не було. Поозиравшись хвилин п’ять зі стисненими колінами, Маруся, червоніючи, підійшла до інструктора і, нахилившись, прошепотіла йому щось на вухо. Інструктор на всі гори:

- Туалет?!

І гірська луна перепитала ще декілька разів: “Туалет, туалет...”.

- Та ви що, дівчино? Звідки в горах туалети? (“Туалети, туалети...”) Он, бачите кущі? На старт, марш.

Маруся, з обличчям кольору власного комбінезона, чкурнула до кущів, впираючись палицями.

- Лижі-то зніміть… зніміть... зніміть!.. - Крикнув їй услід інструктор.

Марусі тиск знизу затнув, мабуть, і вуха, бо цього вона вже не почула. Треба зауважити, що радянська швейна промисловість, йдучи назус-тріч рішенням XXVII з’їзду партії, посилила боротьбу за якість обслуговування радянського населення. Все більше нових товарів з’являлося на прилавках радянських магазинів, і в тому числі - червоні гірськолижні комбінезони зі знаком якості на спині, і з однією-єдиною блискавкою від кадика до пупка. Якщо б Маруся була чоловіком, то ніяких питань не виникло б. Але...

Палки - у бік, комбінезон розщебнутий Марусею і спущений до самих колін. На ній залишилася тільки маєчка. І все.

І тут, коли почався процес єднання Марусі з природою, фізика внесла свої корективи. Сніг під ногами рипнув, і лижі, які комсомолка так і не збагнула зняти, плавно поїхали вперед. Маруся змахнула руками - але було пізно. На очах у здивованої групи лижників, серед яких були так необхідні Марусі майбутні обранці, з кущів із постійним прискоренням виїхала дівчина в одній маєчці.

Гальмувати голою попою по снігу вона не наважилася. Тому, повискуючи від жаху, їхала схилом, розмічаючи жовтеньким пунктиром сніг між лижами.

Швидше, швидше, ще швидше... Голосніше, голосніше, голосніше!

...Посилювався регіт глядачів, які проводжали Марусю вздовж усієї траси. Чоловіки дійсно валилися у сніг. Та ще й корчилися від сміху. Але це ще не все. Палаючу від сорому дівчину принесло прямісінько під ноги одному з чоловіків. Той стояв спиною до траси. Маруся врізалася в нього так, що його відкинуло метрів на п’ятнадцять униз по схилу. Однак ганебний спуск без трусів був перерваний.

Від перенесених переживань і переохолодження Маруся застудилася. Виходити на схил вона більше не наважувалася - в єдиному на території Карпат червоному комбінезоні її впізнавали б не гірше, ніж Едіту П’єху. Показували б пальцями і реготали. Маруся відсиджувалася в лікарні в селищі біля підніжжя гори. Там про її рейс ніхто нічого не знав.

Через деякий час дівчина заспокоїлася, і навіть почала шукати знайомства з іншими мешканцями лікарні. На третій день об’єкт був знайдений. Це був статний, високий красень років тридцяти п’яти, з модною тоді бородою і поглядом капітана далекого плавання. Він сидів біля вікна з гіпсом на нозі і сумно грав сам із собою в шашки. Маруся сіла, зав’язалася розмова. Капітан розправляв плечі, жартував, кликав у далекі краї...

- А як ви ногу-то зламали? - Запитала Маруся, щоб ненадовго відволіктися від привабливих пропозицій.

- Ви не повірите - в мене врізалася якась дурепа з голою дупою!

За законами жанру кінцівка мала б бути такою: Маруся соромиться, потім розповідає, що це була вона, вони сміються і потім одружуються.

А зась. Маруся втекла з лікарні наступного ж дня. Дурепа… Зіпсувала історію.