Настя

Ключ нарешті повернувся в замку і, штовхнувши ногою двері, Настя вбігає в хату. Мама, як завжди, сидить перед телевізором.

- Мамо, я виходжу заміж! Антон щойно попросив моєї руки!

- Антон? Мені здається він казав, що жонатий, є дочка...

- Ну і що ж, що жонатий? Ми любимо одне одного! Ну хіба це злочин - любити? Дочка отримуватиме аліменти, жінці залишає хату!

- Не кричи так, Насте, я не глуха, - мама підводиться з крісла і вимикає телевізор.

Настя обіймає маму і вже спокійніше продовжує:

- Мамо, зрозумій, я кохаю Антона. Мені байдуже, чи має він сім’ю, чи ні. Він - мій! Кожна людина має право на особисте щастя!

Мама мовчки йде на кухню. Повечерявши, Настя закривається у своїй кімнаті. Почуття неймовірного щастя переповнює її. Знову, ніби чує тихий голос Антона: “Я кохаю тебе, Насте! Так, я жонатий, але не моя вина, що я тільки тепер зустрів тебе, єдину, про яку мріяв усе життя!”.

З Антоном Настя познайомилась випадково. Одного разу допоміг донести покупки додому. Потім якось знову зустрілись. Через деякий час Антон почав чекати Настю на автобусній зупинці. Разом йшли до магазину. Настя робила покупки, Антон допомагав нести сумки додому. Деколи заходив у хату, випивав чашку кави і поспішав назад.

Так пройшла зима. Настя вже знала, що Антон одружений, що дуже любить свою чотирирічну донечку, що жінка після пологів дуже погладшала. Часом заходили в парк, сідали на лавку. Антон просив розказати щось про себе. Що ж розказати? Робота, магазин, дім... У вихідні дні - хатні прибирання, прогулянки з мамою, телевізор. Особисте життя? Та яке там...

Колись у них була прекрасна сім’я. Розумний, розсудливий батько. Спокійна, лагідна мама. Та несподівано батько залишив їх і життя поділилось на дві частини. До і після розлучення батьків. До - райдужні мрії отримати диплом археолога і поїхати працювати у Єгипет. Після - жорстока реальність. Впала у депресію мама, постійна нестача грошей і страх перед майбутнім. Мрії про єгипетські піраміди відлетіли, як налякані птахи. Треба було жити, утримувати маму, яка вже не могла працювати і одержувала мізерну пенсію. Настя влаштувалася на роботу на фабрику в лакофарбувальний цех.

За вікном починає сіріти ранок. Ніч пройшла без сну, але втомленою Настя не почувалась. Вчора Антон попросив допомогти йому забрати речі. Поки що поживуть у Насті. Дзвонить дзвінок. Антон входить з букетом свіжих роз. Ніжно цілує Настину руку: “Не бійся нічого, кохана, я з тобою”.

- Дружина знає?

- Так. Я все розповів. То йдемо, ще дуже рано. На вулиці немає нікого. Антон відкриває двері, пропускає Настю вперед. У хаті стоїть тиша. У кріслі сидить жінка з дитиною на руках. Дівчинка пригортає до себе велику розкішну ляльку.

- Це - Настя, - говорить Антон.

- Доброго ранку! - здоровається Настя. Ніхто не відповідає.

- Ну, добре. Я - скоро, - Антон проходить у другу кімнату.

Настя присіла біля журнального столика, крадькома спостерігаючи за присутніми. Жінка - дійсно гладка. Дитина непорушним поглядом дивиться на Настю. “Погляд, як у дорослої, - думає вона. - Хочеться скоріше піти з цієї хати”.

- Ну от і я.

Антон несе чемодан і сумку до дверей. Настю пронизує думка, що вже колись вона бачила цю сцену. І раптом, як блискавка: та це ж все відбувається у неї вдома багато років назад! Тяжкий спомин обриває гіркий дитячий плач. Дитина тремтячими рученятами обнімає ноги Антона і, плачучи, повторює:

- Не йди, татку! Не йди, не йди! Не залишай мене!

Антон червоніє, бере дитину на руки і починає заспокоювати:

- Не плач, моя маленька! Татко не залишає тебе! Я буду близько, я буду приходити до тебе і ми будемо гуляти в парку. Добре?

- І мама? - питає дитина.

- Ні, з нами буде Настя.

Дитина повертає скуйовджену голівку до Насті і дивиться, дивиться. Настя намагається посміхнутись і відчуває, що у неї мокре обличчя. Вона плаче. Хоче зупинитись і не може.

- Що з тобою, Насте? - стривожено питає Антон.

- Пусти мене! Пусти мене, татку! - виривається дитина з рук Антона. Біжить до мами, бере свою ляльку і простягає Насті.

- Бери, дивись, яка гарна! Можеш держати її до вечора або навіть можеш спати з нею, а завтра принесеш. Так?

Настя сідає на долівку, міцно пригортає дитину до себе і вже не плаче, а голосно ридає. Схоплюється на ноги, цілує дитину і вибігає з хати.

Двері відчиняє мама. Мовчки дивиться на Настю, мовчки йде за нею в спальню. Знімає з неї мешти і вкладає у ліжко.

- Поспи ще трохи, доню. Ще дуже рано.

Настя покірно лягає і чи-то засинає, чи-то втрачає свідомість. Прокидається, коли за вікном вже вечоріє. Мама спить у кріслі біля її ліжка. Тихо, щоб не розбудити маму, проходить в зал. На столі стоїть ваза з червоними трояндами. Витягає записку: “Люблю! Твій Антон”. І раптом хвиля шаленої люті охоплює Настю. Бере вазу і разом з квітами жбурляє у відро.

- Ти не мій, Антоне, чуєш? Ти не мій! Я не обкраду твою донечку, як колись одна перукарка обікрала мене. А дружина твоя досить симпатична. Гладка? Нічого, є тепер всілякі дієти... І ти будеш гуляти в парку з дочкою і жінкою, а не зі мною. Чуєш? Бо я - не злодійка!

Здригається від дотику маминої руки. Ніяковіє. Мама все чула!

- Ходімо вечеряти, доню.

Після вечері Настя бере журнал, цілує маму і направляється у спальню. Завтра понеділок, починається новий трудовий тиждень.