ТРИ Я

“Як тебе звуть”, - викрикнула я жіночим сопрано у темряву. “Душа”, - зворухнулися її пересохлі вуста й в мить щільно зімкнулися. Під шкірою щось колихнулося, щось загуділо у серці. Навіть я, така загартована сонцем, що сходить і ніяк не може зійти, не змогла розчинитися до повного морального спокою. “Чому ти плачеш”?

“Хіба я плачу”, - хліпаючи та обтираючи сльози, вона заморгала віями. Біль підіймався із середини, такий гострий, як бритва, настільки швидко його потоки затікали у щілини розбалансованих систем, що можна було знепритомніти.

“А як тебе звуть?”, - звернулася я до світла.

“Я той самий Янгол з витончених полотен Леонарда да Вінчи, і я - твоя совість”.

Ммммм... Моя совість чиста, сплю я спокійно, без гладіаторських боїв, а от душа, згорнувшись дугою, як кішка кровоточить раною.

Голос на секунду замовк, стримуючи вічність... У божественному світі немає звичного для людського ока. Там, у глибинах несвідомого, народжується високочастотна енергія любові, з якої матеріалізується людина. “Спочатку було слово, і слово було у Бога, і слово було Бог”. Кожну з цих іпостасей Бога як Отця, Сина і Святого Духа уособлено у видимому бутті. Я, як невід’ємна частина любові, не відчуваю ніякого болю. На, подивися у дзеркало.

“Ох, - здивувався Янгол. - Ось ця згорблена жінка з палицею в руці - моя сестра-близнючка”.

Стрілки годинника зробили ще один оберт навколо осі і настала північ. Я перебувала у стані невагомості по інший бік звуків. Журба і радість злилися

у прекрасному мовчанні. Хтось вдруге погладив мене по волоссю, дуже делікатно, дуже м’яко, не торкаючись фізично талії поклав руку на спину. Світ перед очима верх дном перевернувся. Я намагалася кілька разів зібрати пальці в кулак, усіляк хотілося перевірити, що органи чуття діють, що це не марево - марно, вся рухома маса заніміла. Вздовж мене плавали якісь шарики, вогненно-жовті, з’єднані у форму піраміди. Саме такий геометричний вигляд створював сильне інформаційне поле. Під зовнішньою оболонкою мене точно не було, я, ніби спостерігала за собою з боку. Дійство надзвичайного дало старт другому диханню, від тріумфу почуттів мою грудну клітку розпирало, а мозок посилаючи імпульси організму малював у своїй уяві вертикальну вісь координат, що йде вгору від нуля до нескінченості - я зрозуміла, у материнському лоні час зупиняє свій крок, відстань втрачає своє призначення, християнського поняття “мученик” не існує, що життя - це більше, ніж фізичний початок, більше, ніж візуальна природа. У цей момент залиті темрявою очі мимоволі розплющилися. “Отче, сущий на небесах”, - це ж ти, мій золотокосий Янгол. Світло, що йде з глибин віків, побороло пітьму. Ніщо так не страшить, як духовна сліпота. Ніщо так не руйнує людини, як апатія. Душа увійшла в тіло, як до тимчасового намету, ззовні заповнивши собою весь простір, де вона, як дирижер, свідомість, як виконавець, Янгол, як поводир - триєдинство забриніло в акорді.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: