ХАЙ ОБРАЗ БУДЕ ВІЧНИМ

Чомусь, саме про такі родини думається в ці післясвяткові дні. Де знайти слова підтримки для них і розради? Адже, на жаль, нічого не можливо змінити... Залишається єдине - пам’ять. Пам’ятати про тих, хто був поруч, згадувати їх слова, вчинки, те, що було їм близьке і дороге, та ще продовжувати їхні справи. Бо люди відходять, залишаючи свої справи, як сліди на цій Землі. І допоки існує все те, чим вони жили, даруючи свою любов, силу, енергію і знання, вітер забуття не зітре пам’яті про них.

Ось уже два роки, як відійшов від нас Володимир Костянтинович Малихін, директор ДП “ПрикарпатЗахідтранс”, людина великого щедрого серця. Любові і доброти якого вистачало для всіх, хто його оточував. Любили його і шанували, як батька. Бо ставився він до людей, без перебільшення буде сказано, по-батьківськи. Провинився - отримаєш від нього “на горіхи”, як кажуть у народі, за добрі справи - похвалить і винагородить по-батьківськи. Там, де він з’являвся, до нього горнулися люди. Кожен хотів порадитися чи поділитися чимось своїм, почути його думку як знавця і спеціаліста, одержати підтримку чи заручитися словом свого керівника. А тепла, щирої посмішки чи жарту від нього вистарчало всім. Для нього не було різниці чи обіймаєш ти якусь посаду, чи простий працівник. Він вислуховував всіх. І це вміння почути людину приносило велику користь, насамперед, для загальної справи. Не раз це були цікаві зауваження знизу, від тих, хто безпосередньо день і ніч обслуговував трубопровід і бачив, що треба зробити для покращення подальшої роботи “труби”. Він слухав, розпитував, занотовував і робив все, щоб втілити ті зауваження на ділі. Чуйно і з турботою ставився до людей, розпитував їх, як їм живеться, як працюється в колективі, чим не задоволені. Оця його доступність і простота підкуповували. Зростав його авторитет. Для всіх він був своїм, рідним. Перед ним відкривали душу, ділилися найсокровеннішим, отримували не раз поради, як чинити у складних ситуаціях життя.

Горе приходить несподівано. Підкрадається злодієм, пригнічує і затьмарює, робить людину нещасною. Саме такі відчуття довелося всім пережити, коли його не стало поміж нами. Перестало битися щире, батьківське серце Володимира Костянтиновича 25 січня 2011 року. Осиротіла дружина, двоє дітей у його домі і великий колектив друзів, однодумців, співпрацівників. Тих, які щиро любили його і шанували.

При похованні людини співають “Вічна пам’ять”. Оце і все, що залишається від нас, якщо відходимо у вічність. Отакою вічною пам’яттю віддячимо нашому мудрому, доброму і щирому керівникові Володимиру Костянтиновичу Малихіну. Бо хоч кажуть, що немає нічого вічного на Землі, але пам’ять хай буде вічною. До тих пір, поки будуть жити ті, хто знав його, любив, поважав і працював разом. Адже лишилася його і наша спільна справа - трубопровід, єдиний в Україні, який являється гордістю тих, що його обслуговують. Цьому трубопроводу Малихін віддавав багатство світлої і щирої душі, любов і теплоту великого серця.

Володимир Костянтинович, ти в нашій пам’яті!

Хай вона буде вічною!

Колектив ДП “ПрикарпатЗахідтранс”

КНИГА ЖИТТЯ

Відрізок наш доріг хіба ми знаєм?

Знає лиш Той, що дарував життя.

Цінуємо тоді, коли втрачаєм,

Коли назад немає вороття.

Розмаї весен і теплінь від літа,

Погідна осінь, свіжість від зими,

Так рік за роком книга ще розкрита,

В ній кожна справа, що творили ми.

Любов, тепло, добра веселі квіти

Ще б встигнути посіяти кругом,

Бо скоро вже пожовкнуть зелен-віти,

Обпалені неправдою і злом.

За часу плином поспішаймо, друзі,

Життя мережити із добрих справ,

Поки кує зозуля ще у лузі,

Господь нам дні для того дарував.

Щоб залишити людям добрі справи,

Кріпити віри, правди береги,

Щоб “вічну пам’ять” не лише співали,

Але, як скарб, у душах берегли.

Стефанія ПАХОЛЬЧУК

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: