Юні таланти

Коли бажання жити не серйозне,

Коли останнє слово упаде…

Коли не віриш зовсім ні у що,

Коли надія вмре остання.

Тоді, людино, більше ти ніщо!

2009

* * *

Що нас штовхає на різні вчинки?

Мабуть, життя, що ллється, як струмок,

Ми іноді не помічаємо помилки,

Не прислухаємося до чужих думок.

З нами трапляються різні випадки,

Здається, що зайшов в глухий кут.

Треба почати все знову, спочатку!

А віра й кохання хай поруч ідуть.

Трапляється так, що зраджують друзі,

Не раз за життя потрапляєш в біду.

Та треба негодам усім посміхатись,

Вміти їх треба не раз оминуть.

Буває і так, що кохаєш без тями,

А він не подивиться, навіть не гляне.

Здається уже нічого не зміниш.

Проте ти повинна не здаватись і вірить.

Все інше вірить у щастя, в кохання.

Нехай же надія вмирає остання!

2010

* * *

Ти знаєш, що ти - людина?

В тобі живе цілий світ?

Маленька рожева країна

Повна наївних мрій.

В серці твоєму Всесвіт,

Де не ступала людська нога.

Незвідана юна безвість,

Галактика під назвою “Я”.

2013

* * *

Прозорий - це також колір.

І тиша також має звук.

Закоханий - також хворий,

Залежний від рідних рук.

Очі твої також мають

Шалений запал і жагу.

І серце твоє кохає,

Залежне від рідних губ.

І підсвідомість твоя бажає

Провести разом хоч кілька ночей.

Бо ж серце твоє кохає

Залежне від рідних очей.

2013

* * *

Дихай! Дихай у спину мені.

Чуєш? Чуєш? Як спалахують в серці вогні?

Віриш в мене? Повір в мої крила!

Бачив, як шторм гне під вітром вітрила?

Чув коли-небудь грозу навесні?

Дихай! Дихай у спину мені.

Глянь! Подивись в мої очі.

Бачиш в них глибину?

Не рятуй мене, чуєш?

Я давно в ній тону!

А бачив колись мою усмішку?

Я так рідко нею чарую.

Куди ти? Куди ти зникаєш?

Ти чуєш мене? Ти мене чуєш?

Ще хотіла тебе запитати…

А ти чув коли-небудь тишу?

Ти знову ідеш? Ти зникаєш?

Ти вже втретє мене тут залишиш?

Добре, іди! Я вже звикла, я знаю -

Ти від мене вже вкотре тікаєш.

Ти єдиний мій щирий друг,

на якого чекала роками!

Звикла я до тепла твоїх рук,

Та шкода мені що ти…

плід моєї уяви.

2012

Як часто ви піднімаєте очі в небо і бачите у ньому щось більше, аніж просто хмари? Як часто опускаєте їх додолу і помічаєте в сірій каламутній воді своє відображення?

Щодня, щогодини ми шукаємо казку. А іноді, проводимо усе життя в її пошуках. А може, ми просто не вміємо її помічати? А може, просто не бачимо,що вона зовсім поруч? Адже прихід такої довгоочікуваної весни - це вже казка. Кохані очі навпроти, усмішка рідної людини - це вже щастя.

Казка в тобі самому, просто треба її побачити,треба її відчути, хоч іноді це досить важко. Закутані у щоденні проблеми, ми перестали помічати красу. Ми забились у куточок свого власного світу і там існуємо. І лише іноді на півока виглядаємо із того свого соціуму і шукаємо, шукаємо... казку.

Проте ми ніколи не задумувались над тим, що, можливо, з саме наша казка сидить зараз у сусідній кімнаті і читає книгу.

Оберніться навколо! Відкрийте очі на красу! Пам’ятайте, щастя в простих речах.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: