Вона так і не змогла побачити його востаннє

Своїх рідних, чоловіка і вже дорослих дітей, які приїхали зі столиці привітати маму, попередила: гостей не буде - скромний обід у колі родини та активний відпочинок у розважальному центрі. А вітання - лише телефоном. Домашні погодилися з таким рішенням, хоча з самого ранку засипали її квітами і подарунками. Ірина, причепурившись, прискіпливо оглянула себе у дзеркало і залишившись задоволеною побаченим, запитала доньку: “Ну як я тобі сьогодні”?

- Матусю, та ти у нас така ще молода і красива.

- Хм.. - Ірина усміхнулася. - Як не крути, роки біжать…

Безперебійні дзвінки. Телефонували колеги, знайомі, друзі, колишні однокласники. От тільки він чомусь мовчав. Він - це Андрій, однокласник, перше світле кохання, а тепер просто найкращий друг. Її чоловік з розумінням ставився до цієї дружби. А минуле… Воно ніколи не заважало їхньому сімейному щастю.

Серця чотирьох

Познайомилися вони з Андрієм у 9 класі. Тоді вона переїхала з батьками в інше місто і прийшла у нову школу. Для Ірини було все чужим і незнайомим. З 29 учнів знала лише одного Дмитра, хлопчика, з яким познайомилася ще в ранньому дитинстві, коли приїжджала в гості до бабусі. Зустріли її трохи насторожено і навіть неприязно. Вже на першому уроці Ірина дала зрозуміти, що у навчанні з нею змагатися буде важко, навіть запеклим від-мінникам. Натомість хлопці відразу звернули увагу на новеньку і з першого навчального дня у неї, окрім Дмитра, з’явилося ще двоє однодумців - Андрій і Василь.

Їх об’єднувало досить багато: любов до музики, поезії, мистецтва. Ірина й Андрій писали вірші, Василь чудово малював і грав на гітарі, Дмитро любив фотографувати і захоплювався туризмом. Створився такий собі клуб за інтересами. Їм було цікаво разом, а оскільки трималися завжди поруч, тому й прозвали їх “серця чотирьох”. Проте дружба Ірини з трьома найпопулярнішими у класі хлопцями ніяк не давали спокою її однокласницям і насамперед Нілі, веснянкуватій рудоволосій дівчині яка, як виявилося, ще з 6 класу була безнадійно закохана в Андрія, а він навіть не позирав у її бік. Злість і ненависть розпирали серце Ніли. А найбільше дратувало те, що він завжди був поруч із новенькою. Дівчина використовувала будь-яку нагоду, аби накапостити Ірині. Писала анонімні записочки компрометуючого змісту, ховала крейду і ганчірку перед уроком, коли та була черговою, розпускала всілякого роду плітки. Ірина здогадувалася, що всі ці витівки справа рук Ніли, але ніколи не відповідала помстою на помсту. А до хлопців намагалася ставитися однаково, не виділяючи когось із них. Проте часто ловила на собі якийсь дивний погляд Андрія і серце починало шалено битися.

Минав час. Незадовго до випускного Василь запросив їх трьох на вихідні у село до бабусі. Дмитро з певних причин відмовився, а вони з Андрієм погодилися. Вирішили поїхати на озеро скупатися. Василь намагався дістати три велосипеди, та врешті-решт розжилися лише на два. Їхали покрученою лісовою стежкою, зовсім непридатною для велопрогулок. Василь вирвався вперед, а Ірина з Андрієм помітно відстали. Сидіти на жорсткій рамі було доволі незручно. Вона помітила, що опинилася прямо в обіймах хлопця. Відчувала над собою його гаряче дихання і боялася поворухнутися. Переїжджаючи величезну калюжу, Андрій додав швидкості. Ірина, злякавшись, схопила його за руку, рвучко повернулася… Їхні очі зустрілися, а його губи потяглися до її губ. У цю мить Андрій відпустив велокермо і обоє, втративши рівновагу, полетіли прямісінько у калюжу..

- Поїздили… - Голос Василя повернув їх до дійсності. Він стояв поруч і з саркастичною усмішкою позирав на них. Брудний одяг, розбите до крові коліно в Ірини, синець на обличчі Андрія. Ось така ціна за перший поцілунок.

До озера вже не їхали, а мовчки пленталися з велосипедами в руках. Сяк-так привели себе в порядок, відмили бруд, Андрій знайшов подорожник:

- Боляче, - він співчутливо подивився на дівчину й опустив очі. - Це я винен, пробач.

Вона лише усміхнулася у відповідь…

На випускному ходили, взявшись за руки, вже не криючись. Ніла скоса позирала на “солодку парочку”, не в змозі приховати ненависть. Потім були і зустріч сонця, і ніжні слова, і поцілунки. Дитинство закінчувалося. Здрастуй, доросле, невідоме життя!

Перший удар долі

До столичного вузу подалися, як і годиться, вчотирьох. Ірина з Дмитром вступили до університету, а Василя з Андрієм спіткала невдача - не пройшли за конкурсом.

Непросто було розлучатися Ірині з Андрієм.

- Не хвилюйся, - заспокоювала його дівчина, - наступного року ти обов’язково вступиш, а я тобі писатиму щодня і чекатиму твого приїзду.

Він був засмучений. І не так через провал до вузу, як небажання розлучатися з коханою. Та, мабуть, таким був вирок долі - і він прийняв його з гідністю й оптимізмом.

Вона і справді писала йому щодня протягом півроку. А він раз навіть вирвався з роботи (працював тоді на заводі) і приїхав до неї. Вони гуляли київськими вулицями. Стояли погожі дні бабиного літа. Падали каштани, під ногами шелестіло золоте листя.

- Пообіцяй мені, що зустрінемося, коли зацвітуть каштани, - попросила вона, закохано позираючи на юнака.

- Обіцяю…

Не судилося. Весною вона зустріла Вадима, синьоокого студента біофаку і в одну мить зрозуміла, що не уявляє життя без нього. Андрію пояснила прямо і чесно. Мовляв, не хоче його втрачати, але не може обманювати, оскільки покохала іншого…

Через рік вона перевелася з столичного вузу в інститут обласного центру на філологічний факультет . Андрій на той час вже вступив на омріяний факультет університету, знову написав їй листа - не відповіла. Не зовсім вдало складалися стосунки Ірини і з Вадимом. Вони то сварилися, то мирилися… Однак, дівчина була певна, що кохає саме Вадима. А щодо Андрія… Він - її лише перше кохання, яке залишилося у минулому.

Зустріч, приречена на розлуку

Після закінчення вузу Ірина отримала направлення на роботу в одне із курортних міст Криму. Працювала вчителем - філологом, а разом з тим позаштатним кореспондентом обласної молодіжної газети. Нові враження, знайомства. Вадим то зникав, то знову з’являвся у її житті. Часто згадувала Андрія, однак до відновлення стосунків не прагнула, вважала, розбиту чашку не склеїш…

Через два роки зрозуміла, що престижне курортне місто було для неї чужим. Вирішила повернутися у місто своєї студентської юності. Тоді, на пероні за 5 хвилин до відправлення потяга, і зустрілася з Андрієм - випадково чи навмисно, але доля знову звела їх.

- Ти? - Його здивуванню не було меж. - Іринко, як же я чекав цієї миті…

Андрій не приховував почуттів і просто поїдав її закоханим поглядом. А вона стояла перед ним красива, засмагла і водночас розгублена. Вперше перед ним їй забракло слів.

- Андрію, ти пробач мені за все, - не хотіла тебе ображати, але так вже трапилося.

- Ти заміжня?

Очевидно, для нього наразі це було найактуальніше запитання. Заперечливо похитала головою і помітила, як радісно засвітилися його очі.

- Я повертаюся назавжди, - розбила його ілюзії. - Місто юності кличе мене. Там друзі, батьки, а тут… Відпочивати можна, але постійно жити й працювати… Не для мене.

- Як повертаєшся?!

Андрій зрозумів, що за мить він сам повернувся на грішну землю. Не міг їй сказати, скільки добивався цього направлення, лише б бути ближче до неї, ходити одними вулицями, дихати одним повітрям. Та, схоже, безжалісна доля знову вносить свої корективи у його плани.

- Мені час. Потяг відправляється, - вона мимохідь торкнулася губами його щоки і ступила на сходинку вагона.

- Куди тобі писати? - Схопив за руку і відчув, як вона вислизнула з його долоні.

- На головпошту. “До запитання”…

Він довго стояв нерухомо, аж поки не зник за горизонтом останній вагон, а стукіт його коліс тупим болем відлунював у змученому нерозділеною любов’ю серці.

Розлука на роки

Через рік на Дні народженні колеги Андрій випадково зустрівся з подругою Ірини Наталкою. Колись вони з Іриною разом приїхали за направленням, працювали в одній школі. Наталка й повідала йому вражаючу новину. Відразу після приїзду з Криму, Іра вийшла заміж за свого Вадима, нещодавно народила йому доньку. Андрій відчув, як земля поволі втікала з-під його ніг. Тепер він зрозумів, чому кохана дівчина так і не відповіла на жоден його лист “до запитання”. Але він всупереч всьому ще вірив, сподівався, чекав і ось… дочекався.

Спроби влаштувати особисте життя виявилися марними. Жодна дівчина, з якою намагався зустрічатися, не відповідала його вимогам. Ірина, лише Ірина і більше ніхто, могла стати володаркою його серця.

Більше про неї не розпитував. Пробував забути і навіть вважав, що зміг…

А через двадцять років вона знайшла його сама… на сайті однокласників.

- Як я рада, що знову відшукала тебе, Дмитра, Василя, - писала вона і пропонувала зустрітися.

Він розглядав її фото. Попри роки, вона і надалі залишалася такою ж стрункою і привабливою. Ось стоїть щаслива, усміхнена на узбережжі Червоного моря в обнімку з чоловіком (очевидно, це і є Вадим), далі вже з дорослою донькою, з сином серед мальовничої природи карпатських гір.

- Щаслива, радісна сім’я, любов і злагода, а я.., - подумки процитував вірш невідомого поета. Тепер вона хоче зустрітися, а він? Та її, мабуть, не цікавить, чи хоче цього він сам, як і, власне, ніколи не цікавило. Отже, вирішила похизуватися своїм щастям? Йому ж хизуватися нічим. Хіба що кар’єра вдалася, бо сім’ї так і не створив. Колишня однокласниця Ніла і досі важко зітхає при зустрічі, не могла вона зцілити його розбите серце, тому, втративши надію, вискочила заміж за першого ліпшого.

А до Ірини йому тепер байдуже. Хай живе своїм життям. Не буде він зустрічатися з нею. Що було - відгуло.

Наче й не було розлуки

А навесні Дмитро з Василем все-таки вмовили його піти на зустріч з Іриною. Вони тепер жили в столиці, вона неподалік в обласному центрі. Приїхала, коли буйно цвіли каштани. Згадав, як колись домовлялися зустрітися в цю пору. Чекав на неї і нервував немов школяр. Хлопці чомусь затримувалися. Ні, він не повинен зустрітися з нею віч-на-віч, не повинен.

- Андрію!

Усміхаючись, вона стола поруч, мила і безпосередня. Лагідно обняв її по-дівочому тендітні плечі. Від неї віяло легким ароматом парфумів, що нагадав йому запах отого літа, коли вперше поцілував її на лісовій галявині. Потім довго гуляли вчотирьох Києвом: пили каву, шампанське, розважалися на атракціонах, сміялися, згадували минуле. На мить здалося, начебто і не було отієї довгої-предовгої розлуки довжиною у півжиття...

І знову запанував мир та дружба у їхніх стосунках. Саме дружба, іншого Ірина не могла собі дозволити, а він надто кохав її, щоб руйнувати щастя, яке вона знайшла з іншим.

- Бережи себе, Іринко, кинув на прощання, коли вдруге зустрілися вже восени. Телефонуй, завжди буду радий, - його голос чомусь затремтів, а її рука, як і колись на пероні, вислизнула з його долоні.

- Ти говориш, наче прощаєшся назавжди, Андрію, - промовила з ледь помітним сумом і додала. - Не зникай надовго, мені тебе не вистачатиме…

Померкнув світ в одну хвилину

Ірина нарешті допила напівхолодну каву, ще раз поглянула на телефон і запропонували домашнім трохи розім’ятися грою у боулінг.

- А ти гратимеш з телефоном у руці? - Пожартував чоловік.

- Ні, я залишу його вдома, - твердо відповілаю. -І в цей час пролунала знайома мелодія “Океану Ельзи”.

- Нарешті! - Радісно вигукнула в трубку. - А я думала, Андрію, що ти вже забув про мій грандіозний ювілей.

- Це не Андрій, - почула вона чужий голос. - Андрій, на жаль…

- … поїхав у закордонне відрядження і доручив найкращому другові привітати його однокласницю, - продовжила фразу.

- Вибачте, Ірино, не хотів вас засмучувати у такий день, але Андрія немає більше з нами. Його серце раптово зупинилося сьогодні вранці…

- ???

В одну хвилину для неї померкнув світ. Чому? Навіщо? - Кричало серце, та сліз не було…

Мовчки опустилася додолу і закрила обличчя руками. Глухо стукнула об підлогу телефонна слухавка…

Вона навіть не змогла попрощатися з ним востаннє. Ховали Андрія на батьківщині його рідних за 500 км від столиці. У неї не було ні фізичних, ні душевних сил подолати цю відстань і встигнути.

Падав сніг. Вона повільно брела вулицею і відчувала, як холодні сніжинки танули на обличчі від її гарячих сліз.

Потім зайшла до храму і, тамуючи нестримний біль душі, замовила молебень за його вічний спокій…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: