Бабуся-мандрівниця або Втрачені документи

Рівняни, які подають милостиню жебракам, мабуть, бачили в центрі міста бабусю, яка майже, як мандрівник­заполярник, вкутана в чорне вбрання у всі пори року. Звати її баба Марія, а стиль одягу відповідає стилю життя людини, яка переважно мешкає на вокзалах. Зі своїх 77 років баба Марія левову частку пропрацювала на залізниці, та останні 20 років, не маючи ані громадянства, ані паспорта, подорожує на чималі відстані, долаючи кордон України та Росії. Протягом цього терміну жодна з держав не видала бабці “аусвайса”, вона ж у свою чергу досконало вивчила законодавство обох країн, віднайшовши одну спільну рису ­ інтернаціональний бюрократизм.

Своїми життєвими проблемами бабця Марія поділилася з кореспондентом газети “Рівне Ракурс”:

­ Як Ви опинилися в такому становищі, чи є у Вас родичі?

­ Більшу частину життя пропрацювала на залізниці. За цей період часу заміж так і не вийшла, а перед виходом на пенсію повинна була отримати житло в російському місті Перм. Окрім купи паперів, потрібно було взяти довідку з останнього місця роботи в Криму. Ось і поїхала туди залізницею. Проте в дорозі мені стало погано, у мене був хворий зоб, і мене з ознаками задухи забрали з вагону лікарі швидкої. Я їм намагалася повідомити, що в вагоні залишилися документи, але через спазми в горлі не могла вимовити жодного слова. Так опинилася в районі Харкова без жодних документів. Згодом знайшла роботу, отримала тимчасове посвідчення. Родичі в мене є в Абакані ­ на кордоні Росії з Китаєм, а ось сім’ї немає.

Зараз в основному мешкаю в Почаєві, ночувати там доводиться разом із іншими паломниками на холодній бетонній підлозі. Тому частіше ночую на вокзалах. Електричками добираюся до Рівного, Києва, буваю у Львові, тому що там є нічліжки для безпритульних, де можна помитися. Приблизно раз­два на рік подорожую до своїх родичів до Сибіру. Дорога займає кілька тижнів, адже подорожувати доводиться електричками.

­ Куди доводилося подорожувати залізницею найдалі?

­ Найдальшою точкою, куди подорожувала, була столиця Китаю ­ Пекін. Щоправда, це було давно, коли ще працювала на “Потягу Дружби” Мос­ква­Пекін з 1958­го по 1962­й роки. У китайців наші дівчата користувалися великою популярністю, багато хто з них просто мріяли одружитися на слов’янках. Справа в тому, що за китайськими традиціями чоловіки своїм дружинам нічого не дозволяють робити, це в них показник забезпеченості. Мало того, що одружений китаєць, скажімо, торгує на ринку, всі мають бачити, що дружина навіть вдома не працює. Це дуже шанується її родиною. У них чоловіки навіть дітей доглядають або наймають для цього няню. Навіть за малих прибутків усі прагнули, щоб дружина показово нічого не робила. Жінкам це, звісно, подобалося. Тому часто китайки не дуже вправні господині. В радянські часи СРСР та Китай підтримували спільну комуністичну лінію. Наші студенти їздили до них, а ті навпаки ­ до нас. Почали створюватись інтернаціональні сім’ї. Китайці помітили, що дружина з колишнього радянського простору в китайській родині працює за трьох китайок, самі знаєте, і на кухні, і з дітьми, і на городі. Для наших жінок китайські традиції не спрацьовували. Після того, як такі шлюби стали з’являтися частіше, китайське політбюро навіть закон видало, мовляв, якщо китаєць одружився на іноземці, то мусить визначатися з громадянством. Тобто, якщо в китайця дружина росіянка, він автоматично втрачає китайське громадянство. Я вам скажу, що дехто з китайців таким чином таки перебрався жити в СРСР. Але я китайських керівників розумію ­ дружба з нами дала їм схильність до пияцтва та крадіжок, і замків у них на дверях до дружби братніх народів не було.

­ А де ще вдалося побувати, працюючи на залізниці?

­ Працювати почала ще в 17 років. Спочатку ­ на Таймирі в порту Дудинка на річці Єнісей, потім ­ в їдальні в Абакані. А вже після цього влаштувалась провідницею на залізницю. Працювала старанно, тому мене часто переманювали в інші управління залізниці, де була більш високою зарплатня. Їздити доводилося багато ­ Красноярський край, Таймир, Урал, Казахстан, Крим. Так і прокаталася до 50­ти років. Заміж не вийшла, а домівка моя була у вагоні. Мала стареньку хату біля Пермі, але, поки жила на Україні без документів, будинок згорів. Є родичі в Красноярську та в Абакані, звідки я родом, але, їм я не потрібна. Цей край дуже цікавий, зима там дуже сувора, а ось літо тепле. Тому всього повно ­ ягід, грибів, кедрових горіхів. Усе це мешканці цього краю споконвіків запасали за коротке літо. Але найголовніше, поки тепло, наловити більше риби. На Україні ­ жнива, так само у нас ­ вилов риби і, звісно, не на вудочку, а сітками. Рибінспекція на це закриває очі, навіть казахи, яких вважають дуже лінивими, ловлять рибу та продають. Ціни на ринках на рибу в цей час дуже низькі, тому що всі цим зай­маються. Приміром, кілограм лосося, якщо перевести з рубля на гривню ­ коштує приблизно 5­7 гривень, а в казахів ­ ще вдвічі дешевше. Протягом літа люди роб­лять запаси на зиму, яка триває продовж 8 місяців.

­ У вас ­ польська фамілія Пржевальська. Як ваші предки опинилися в Сибірі?

­ У мене в роду є поляки та українці. Ще за царя­батюшки, у XІX сторіччі їх за якісь провини заслали на поселення. В Абакані на ті часи була дуже велика тюрма, тому було дуже багато людей з інших регіонів царської Росії. У ті часи людей за злочини вивозили в Сибір, давали сокиру і ті самі собі будували житло та намагалися вижити в диких лісах. Мій дід, поляк, до заслання мав маєток, тому мав організаторські здібності. Він швидко зібрав нав­коло себе людей, які мали певні спеціальності, та організував щось на кшталт робітничої комуни. Згодом із людей, які йому повірили, зорганізувалося поселення. І з часом з нуля він знову став заможним. Проте після революції 1917 року більшовики все забрали.

По материній лінії в нас були українці ­ Корчинські, які теж мешкали в Сибірі та були заможними. У мене навіть німецька кров є. Моя прабаба була одружена з німцем, який був лікарем та вилікував її, коли вона була ще молодою. Цей лікар приїхав до нас з метою заробити грошей, адже в Німеччині в середині XІX сторіччя було велике безробіття, а в нас лікарів німців, французів дуже шанували. Мій німецькій прадід хотів назбирати грошей на весілля та повернутися до себе в “фатерлянд”. Але, коли побачив мою прабабку, згодом зізнався, що, наче в казці, знайшов принцесу в тридев’ятому царстві. Воно й не дивно, адже наші дівчата гарніші та жіночніші від атлетичних та педантичних німкень.

Хочу ще розповісти про свого батька 1901 року народження, він, як і дід, носив прізвище Пржевальський та був дуже схожий на відомого мандрівника і дослідника генерал­майора Миколу Пржевальського. Але, якщо кожна дитина зі шкільної програми знає термін “лошадь Пржевальського”, мало хто бачив його портрет у радянських підручниках. Можливо, все це дурниці, але моєму батькові дуже допомогло те, що він був схожий на молодого Джугашвілі. Під час війни йому було 40 років, він неодноразово просився на фронт, але йому відмовляли. Він був хорошим спеціалістом із гірської справи, такі люди під час війни масово йшли в підривники, а ось батьку давали відстрочки. Всі, звісно, шепталися, мовляв, чи не родич він Генералісимусу, але у військ­коматі нічого не пояснювали, просто не брали до армії. Можливо, хтось не дуже хотів, щоб людина, дуже схожа на вождя, бігала під кулями з саперною лопаткою в руках.

­ Ви ­ людина пенсійного віку, маєте великий стаж роботи, а пенсію не отримуєте, чим Вам можна допомогти?

­ Отримати паспорт в Україні я не можу, адже єдиний документ ­ тимчасове посвідчення ­ видано мені в російському місті Абакан. Хоча документ виданий мені ще за радянських часів, усі мої дані знаходяться в архіві за місцем народження в Росії. Я їздила до Абакану, але оформлення документів ­ довга справа, чиновники мене серйозно не сприймають, вимагають купу довідок. Клімат там суворий, тому ходити по інстанціях фізично важко і жити, як я живу, фактично на вулиці, там теж неможливо. З іншого боку я вже два десятки років мешкаю в Україні, тому автоматично вважаю себе громадянкою цієї держави. Але для отримання паспорта треба мати прописку, а для мене це ­ найперша проблема. За законом, щоб мати право на прописку, треба мати свідчення сусідів про те, що живу за певною адресою протягом кількох років. Я кілька разів намагалася влаштуватися на роботу в якомусь колгоспі, але, як робітник, нікого не цікавлю, тому що стара. І головне, що для будь­якого українського дільничного міліціонера я ­ громадянка Росії. Паспортисти направляли мене до російського консульства до Львова, але хто там мене прийме. Для росіян я так само не їхня, адже давно мешкаю на Україні.

Ось і виходить замкнене коло. Окрім отримання паспорта, щовечора першою проблемою для мене стає, де заночувати та що поїсти. Ось так і мандрую залізничними коліями, які чудово знаю. Колись для мене домівкою було купе провідниці у вагоні, а зараз ­ вокзали. Може, справді прізвище роду Пржевальських до цього зобов’язує, тому й мушу до кінця днів бути мандрівницею.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: