Яким має бути український вибір?

Проте розмова розпочалася не з теми страйку, а з іншого, не менш актуального сьогодні питання ­ підписання угоди з Євросоюзом.

­ Я абсолютно не маю нічого проти нашого євроінтеграційного прагнення. Це добре, якщо завдяки цьому наша країна стане ближчою до ЄС, хоча б у ставленні влади до вітчизняного товаровиробника. Але мене хвилює дещо інше.

Угода, яка не була підписана у Вільнюсі, взагалі то була про торгівлю між Україною та ЄС. А звідси випливає питання ­ що ж ми сьогодні можемо експортувати в країни Євросоюзу? Окрім продукції сільського господарства та курятини, я щось нічого іншого не побачив. І, як на мій погляд, цього явно замало для нашої країни. Насправді в цьому і полягаєсуть проблеми.

Більш ніж за два десятиріччя в Україні зникли сотні, якщо не тисячі промислових підприємств, які потенційно мали змогу випускати конкурентоздатну в світі продукцію. Я кажу зараз якраз про готову продукцію, адже сьогодні всі країни, які думають про майбутнє, вкладають величезні кошти саме в промисловість. Їхні уряди всілякими способами захищають свій внутрішній ринок та шукають можливості для експорту. Якраз податками з реалізації готової продукції і наповнюються державні та місцеві бюджети, а цек означає ­ зростає рівень життя населення, виплачуються пенсії та соціальні допомоги, отримують прибутки банківські установи, утримується державний апарат. А в нас все догори дригом.

Сьогодні вітчизняна промисловість стогне під гнітом диктатури дрібних чиновників. При цьому треба враховувати, що цей клас не залежить від того, яка політична сила на даний час знаходиться в державі при владі, хто в нас президент чи прем’єр­міністр. Їм це байдуже, адже за кожної зміни влади вони залишаються на своїх посадах і продовжують працювати. І ось підсумок: сьогодні в Україні лише одиниці готові займатися реальним виробництвом. Звідси і відсутність конкурентоздатних виробництв і це ще за відсутності в державі й інших чинників, необхідних для нормального розвитку вітчизняного виробництва. Передусім це стосується банківської системи, яка пропонує підприємствам короткотермінові кредити під шалені 20­25% річних, тоді як наші колеги з країн ЄС мають змогу отримувати позики під 3­5% річних.

Погодьтеся, що за таких умов наша промисловість просто не в змозі нормально розвиватися, а звідси й соціальні проблеми. Не працює нормально промисловість ­ бюджет не отримує в достатній кількості податки і виплати в пенсійний фонд. На жаль, у світі не буває чудес, коли гроші в бюджеті з’являються з повітря. Їх повинні відраховувати працюючі, прибуткові підприємства, саме вони в усьому світі є головними платниками податків. Не вистачає коштів ­ зростає напруження в суспільстві, люди невдоволені і, відповідно, прагнуть змін.

­ І все ж таки, як на вашу думку, чи потрібно страйкувати?

­ Коли надійшла інформація про страйк, я вирішив винести це питання на розсуд нашого трудового колективу і одразу провів загальні збори працівників Льонокомбінату. Я думав, що десь відсотків тридцять наших працівників висловиться за страйк. Проте, на мій подив, за початок страйку не висловився ніхто.

Хоча, проаналізувавши ситуацію, я зрозумів наших працівників. Вперше за багато років у Рівному з’явилося нове велике промислове підприємство, яке забезпечує працівників гідною зарплатнею та дає впевненість у завтрашньому дні. При цьому ми всі ­ працівники Льонокомбінату ­ патріоти України і своєю щоденною працею робимо посильний внесок у зміцнення нашої держави. Ось це і є патріотизм, адже в двадцять першому сторіччі тільки та держава міцна, яка має власну промисловість. Через це я виступав і продовжую виступати за економічний націоналізм, за те, щоб таких підприємств, як наше, ставало все більше, і вони день у день лише збільшували обсяги виробництва. Ось тоді більшість сьогоднішніх проблем залишаться в минулому.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: