Вік дівочий короткий...

Різні події відбуваються в селі: хтось народжується, а хтось - помирає... Одного літнього вечора померла сторічна Варка - або Кручиха, як називали її по-вуличному. По нашій вулиці її хата була найстарішою. Похилена на один бік, схожа на свою господиню. Наче втомлена за свій довгий вік, з маленькими віконцями, які уже землі діставали. Обставлена з усіх сторін такими ж старими-престарими черешнями, грушами. Притулена до широковерхої, гіллястої липи, під якою вона ховалася чи то від негоди, чи від людей.

Чорний кіт, який завжди ходив за Варкою, за своє життя так і не отримав імені і лишився просто Котом; підсліпувата стара собака - це все, що мала у своїй господі стара Кручиха. Останні двадцять років вона незмінно сиділа на трухлявій лаві, що стояла за парканом над дорогою і дивилася на всіх своїми вицвілими, пожовклими, примруженими очима. Інколи підкликала до себе когось з молодих, що проходили мимо неї, питала - чиї вони будуть. Ті називалися, але це мало що для неї означало. Часто можна було почути (якщо можна назвати голосом оте шамкання беззубого рота), як вона нарікала на своє самотнє життя, бідкалася, що нікому не потрібна у своїй немічній старості.

Ховала стару Кручиху далека рідня та сусіди, близької рідні у неї не було. Старі баби, що зійшлися до небіжчиці, спочатку тихенько прощалися з нею, а потім розбалакалися і пригадали молоді роки Ганни.

Була Ганна колись красунею - і не просто красунею, а мала таку вроду, на яку можна дивитися і дивитися, милуватися, зачаровуватися. З такої вроди можна, кажуть, пити воду. Була дівчина найгарнішою серед дівчат із навколишніх сіл. Мати з батьком з подивом позирали на свою єдину дочку і не могли збагнути, звідки краса така в їхньої “кровинки”. Самі простакуваті, нічим не примітні, бідні селяни, а донька - ось яка “королева”. Мати всім серцем раділа, дивлячись на Ганну, і не раз, і не два посилала в думках їй такого ж гарного щастя.

Ставна, з русою косою, карими великими очима, носилася Ганна своєю красою і помаленьку стала робитися гордою і пихатою. Зверхньо, чванливо ставилася до своїх вчорашніх сусідок-подружок. Гоноровито позирала на конопату Зоську та низеньку, трохи огрядну Одарку. Любила вона і поглузувати з дівчат, виставляючи їхні вади поряд зі своєю вродою. Дівчина гордувала хлопцями, вередливо відмовляла кожному, хто наважувався залицятися до неї. Бачила мати все те, та вчила дочку: “Ой, Ганю, не можна так. Вік дівочий короткий і краса твоя не вічна”. Дочка все те чула, і лише гордовито хитала головою.

Батьки старіли, а дочка все гордувала всім та всіма. Ось уже і руденька Зоська заміж вийшла, і повнувата, костиста Одарка знайшла собі пару в сусідньому селі. Всі ті, негарні на погляд Ганни, дівчата заводили сім’ї, народжували дітей, а вона лишалася самотньою…

Роки, немов навипередки, стали проходити один за одним. Обізлилася на свою долю Ганна, чи то, навпаки, - розсердилася доля на неї, та ніяк не могла примиритися Кручиха, що літа помаленьку відбирають у неї красу та здоров’я. Багато років гарною була Ганна, та одного дня село взялося дивом: всі побачили, якою старою-престарою вона стала. То, люди кажуть, злість її та гордість так постарили. Зів’яла її краса, осипалася, наче пелюстки з квіток, засохла, наче трава на сонці. Самотність заселилася у її хаті та серці.

Ось така доля старої сторічної Ганни. Найгарнішої у свій час дівки, найстарішої баби у нашому селі, а тепер нікому не потрібної небіжчиці. Як же треба прожити життя, щоб на схилі літ тобі піднесли кружку води та сказали добре слово? Чи то правда, чи ні, та кажуть, що добру старість треба заслужити.

Проходять роки. Хмаринками пропливають у голубому небі. Дай, Боже, щоб кожного з нас згадали колись незлим словом, і в сумі за нами покотилася сльоза.