Птах щастя прилетів для них...

Кажуть, що кохання - це велика наука, але, на жаль, опанувати її можуть не всі.

Одного осіннього дня, коли літо вже закінчилось, а осінь ще не наважилася вступити в свої права, і крони дерев ледь-ледь торкнулась осіння “сивина”, я неквапно йшла доріжкою парку, з насолодою вдихаючи чисте повітря. Назустріч мені прямували двоє: вона - у інвалідному візку, він - високий, стрункий, худорлявий - поруч. Ось вони зупинилися, і він, дбайливо вкривши її ноги пледом, ніжно поцілував і щось стиха промовив. “Так це ж Руслана і Сашко! - майже вголос вигукнула я. - Оце так зустріч...”

Я добре знала історію цих молодих людей, дивовижну історію про кохання, яке долає всі неймовірні труднощі.

Про таких, як Руслана, казали, як в тому відомому фільмі - “красуня, спортсменка”, але вже на ті часи не комсомолка. В класі майже всі хлопці були в неї закохані. Вона ж нікому не надавала переваги: з усіма була привітна, щира - і не більше. Олександр, який жив по сусідству з Русланою, навчався у паралельному класі, але був добре обізнаний про все, що відбувалося у 10-А. Мабуть, тому не робив ніяких спроб залицятися до Руслани, в яку був таємно закоханий, - вони просто товаришували.

- Русланко, ти вже виконала завдання з алгебри? Дай “здути”, - телефонував він.

- А як в тебе справи з англійською? Не переклала текст - багато часу займають тренування.

Іноземна - це був його улюблений предмет. Мови давались йому легко: він самостійно вивчив польську і чеську. Мріяв після закінчення школи вступити до університету на факультет іноземних мов.

У випускному класі на шкільній дискотеці Сашко декілька разів запрошував Руслану на танок, а потім проводжав додому. От і все. Він бачив, як біля неї “в’ються” хлопці, і надій ніяких не плекав.

Після закінчення школи їхні шляхи розійшлися, хоча обоє навчалися в Києві: він - в університеті, вона - в інституті, опановуючи фах тренера з фізичної культури і спорту. Іноді передзвонювалися, а влітку на канікулах зрідка зустрічалися в рідному місті. На другому курсі Сашко одружився на однокурсниці Ользі. Згодом у них народилася донька. Жили в гуртожитку. Немовля виховувала бабуся Олі. Подружнє життя якось не складалось: обоє вже розуміли, що їхній шлюб - помилка.

Руслана знала, що Сашко одружився. І хоча він запрошував її на весілля, вона під якимось приводом не прийшла...

Одного разу чергова гуртожитку покликала його до телефону.

- Це Руслана, - голос був якийсь ніби приглушений, невиразний. - Я зараз у лікарні.

- Що з тобою?

- Зі мною погано. І навіть дуже.

- В якій ти лікарні? Я зараз приїду.

В палату до Руслани його впустили, але попередили: він не повинен бути більше десяти хвилин - стан хворої важкий.

Коли, накинувши білий халат, Сашко переступив поріг палати, він закам’янів від побаченого: Руслана лежала вся загіпсована, ніби лялька в коконі, бліда - ні кровинки. Великі голубі очі випромінювали нестерпний біль, а безкровні губи шепотіли:

- Дякую, що прийшов. В мене є до тебе прохання...

Вона розповіла йому, що під час одного тренування невдало виконала вправу - стрибок із жердиною у висоту. Страшне “приземлення” - і серйозна травма хребта. Відняло ноги, численні переломи.

- Я дуже тебе прошу, щоб ти поїхав до моїх батьків і якось підготував їх до того, що зі мною трапилося. Ти ж знаєш - в мами хворе серце, а батько вже переніс інсульт.

- Добре, Русю, я все зроблю. Ти не хвилюйся, скоро одужаєш, і ми з тобою знову танцюватимемо.

- Навряд чи, - сумно посміхнулася.

Потягнулися довгі місяці одужання. Сашко майже кожного дня після занять їздив до неї в лікарню. Привозив Руслані фрукти, книги, які вона читала “запоєм”, аби хоч на деякий час забути, що вона каліка. І цей вирок - на все життя. Коли Сашко пізно ввечері йшов до себе, вона довго плакала, вкотре обводячи поглядом білі стіни палати, дивилася на стелю, де, здавалося, вивчила кожну тріщинку. А на душі було так тяжко...

Пройшло півроку. Одного разу, коли прийшов Сашко, Руслана повідомила:

- Ось і закінчується моє лікування, лікарі не в змозі щось зробити. Добре, що хоч можу сидіти. Будь ласка, зателефонуй батькам, нехай за два дні приїздять за мною.

- Русю, я хочу тобі щось сказати, - він на мить замовк. - Я тебе кохаю і хочу, щоб ти вийшла за мене заміж.

Вона гірко посміхнулась.

- Каліка - і заміж... Ти розумієш, що говориш? Ти що ж, хочеш бути мені за няньку і возити в інвалідному візку? Ти розумієш, що я інвалід, і це - на все життя. Та й, врешті-решт, у тебе сім’я.

- По-перше, ти не інвалід. Я розмовляв з лікарем, є ще надія. По-друге, моє сімейне життя дало глибоку тріщину. Я розлучаюсь.

- Не приймай таких швидких рішень щодо розлучення, адже в тебе дитина...

- Це вирішувалось уже давно. Від дитини я не відмовлюсь. Буду допомагати всім, чим зможу. Я хочу перевестися на заочний. Люба, ми удвох переможемо цю хворобу. Ось побачиш - все буде гаразд...

Руслана і Сашко одружилися через два місяці. Це було надзвичайне весілля: молода наречена у гарному весільному вбранні. Прекрасне обличчя, мов у Мадонни з картин італійських художників, сяяло радістю, а біля інвалідного візка він, наречений, щасливо посміхався. Такими вони мені запам’яталися надовго. І ось ми зустрілися.

- Ви знаєте, - радісно розповідав Сашко, - Руся вже потрошку ходить. Ми робимо тричі на день спеціальні вправи за методикою професора Іванченка. Русланочка - молодець, така терпляча...

Він нахилився до дружини і ніжно її поцілував.

- Це Сашко мене повертає до життя. Він, немов маленьку дитину, носить мене на руках, робить двічі на день масаж. Я вже можу зробити вісім кроків, - з гордістю додала Руслана.

- Приходьте до нас у гості. Самі все побачите, - запросив Сашко. - Пробачте, але нам час повертатись додому - процедури.

Я довго дивилася їм услід і думала: “Яка це велика сила - любов!”