Заробітчани ми...

В Алли життя складалося зовсім непросто. В 17 років вона народила дівчинку, хоча чоловіка не мала. Звістка про це швидко облетіла невеличке містечко, в якому жила молода дівчина. Алла була змушена, залишивши маленьку донечку з мамою, виїхати. Приїхала до обласного центру, влаштувалася на роботу. Одночасно закінчувала вечірню школу. А потім був інститут, де також навчалася заочно. На роботі її поважали: серйозна, працелюбна, вона швидко просувалася службовими сходинками. Після закінчення вузу її призначили начальником відділу. Невдовзі прийшло й особисте щастя. Якось на засіданні випадково познайомилася з чоловіком років сорока. З візитки, яку він їй люб’язно дав, вона дізналась, що звуть його Анатолієм Сергійовичем і завідує він кафедрою вузу. Випадкове знайомство згодом перейшло в регулярні зустрічі. Алла виявилася не просто гарною жінкою, а ще й цікавою співрозмовницею, що дуже сподобалось Анатолію Сергійовичу. Вони розповіли один одному про минуле своє життя. Алла дізналася, що він був одружений, але сімейне життя не склалося. Є у нього син-студент. Вони вирішили поєднати свої долі: зрозуміли, що не можуть жити одне без одного.

Вісім років прожили вони разом. Алла народила сина і почувалася щасливою. Але щастя має одну неприємну особливість - воно може зненацька зникнути. Все було досить банально. Алла почала помічати, що чоловік міняється просто на очах. Куди ж подалася його ніжність та увага до неї і сина? Вона зрозуміла: щось трапилося. Це “щось” невдовзі прояснилося. Як то кажуть, “сивина в бороду - біс у ребро”: Анатолій Сергійович закохався в молоденьку лаборантку.

Розлучилися вони тихо-мирно, адже обоє були інтелігентними людьми. Вона остаточно вирішила для себе - більше про заміжжя й думати не буде. Ростила сина. Роки спливали швидко. Ось вже Максим закінчив школу, а потім і вуз і аспірантуру.

Непомітно прийшла пора виходу на пенсію. І хоча їй пропонували залишитися на роботі – цінували, як фахівця - вона вирішила піти на заслужений відпочинок. Чим зайнятися, коли так багато вільного часу? Вирішила зайнятися городництвом. Як і до всякої справи, поставилася до нового заняття старанно. І врожаї збирала непогані. Але згодом зрозуміла, що це - не те, чого вона хоче. Вирішила вона поїхати на заробітки в Італію. “Дітям допоможу, та й світ побачу”. Не завадив їй навіть вік: шістдесят “із хвостиком” – це все таки поважні роки. Згодом вона розповість:

- За перші три роки я змінила три роботи. Але не через те, що роботи боюся, - просто хотілося, щоб ставилися по-людськи.

Нарешті вона потрапила в чудову італійську сім’ю, де її прийняли, як рідну. Вона доглядала 80-річну бабусю. Працьовита, акуратна, щира й добра за вдачею, вона підкорила усіх членів сім’ї. І бабуся називала її дочкою.

Пройшло два з половиною року і ми зустрілися з Аллою Олександрівною - вона приїхала у відпустку.

- Ви знаєте, я настільки звикла до своїх італійців, що, напевно, не витримаю без них і двох тижнів. Побавлюся з онуками - мій Максим вже має доньку - і поїду.

- Чи не тужите за родиною на чужині?

- Часом і таке буває. Але якщо можна буде, - додала вона, - я залишуся в Італії назавжди. Приїжджатиму сюди тільки у відпустку.

P.S. Ці дві історії – невигадані. Змінені лише імена героїнь.

16.03.2015

Надія БІЛОУС

Коментарі (0):

=>>>=

	№698 від 16.03.2015p.
	Передплатний індекс: 23429 Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477