- Хірург повинен бачити... руками, -

“Це мій лікар”, - говорили про нього пацієнти, яким довелося пережити надзвичайно складні операції на серці та легенях, на органах черевної порожнини, при ендемічному зобі... Він ніколи не поспішав виносити вердикт, прискіпливо оглядав хворого, починаючи з лімфовузлів.

- Тоді не було ні УЗД, ні ендоскопії, але діагноз, який ставив головний хірург Рівненщини Євген Боровий, під час рентгенівського обстеження підтверджувався на 80 відсотків, - згадує його учень, завідуючий центром лапароскопічних та малоінвазивних хірургічних втручань Юрій Семенюк. - Євген Максимович звик жити у вирі операційної.

“Серце билося... на долоні лікаря”

- Це вже пізніше, після закінчення Львівського медичного інституту, коли я обрала спеціалізацію дитячого хірурга, зрозуміла, що дуже часто під час операції усе вирішує доля секунди, - розповідає старша донька Євгена Борового Оксана, яка успадкувала любов до хірургії від свого батька. У таких випадках він працював дуже швидко. Пригадую, як одного разу до нього привезли хлопчика з розірваною підшлунковою залозою, з якої витікав шлунковий сік. Дитячі хірурги Львова (а саме звідти привезли юного пацієнта) не ризикнули робити таку складну операцію, а він миттєво зорієнтувався, попросив зробити рентгенівські знімки і напрочуд вправно перекроїв підшлункову. Тож дитина, яка тоді була в безнадійному стані, вижила завдяки досвідченому лікарю. Таких моментів у практиці відомого лікаря було чимало.

Йому довелося також “латати” кишечник, розірваний у восьми місцях. Оперуючи юнака, травмованого під час аварії, Євген Максимович знову проявив неабияку винахідливість: вставив у кишечник пацієнта трубки, подібні до тих, які використовують під час операції сечового міхура, що й врятувало хлопця.

- Тоді, коли я твердо вирішила стати дитячим хірургом, мама відразу ж запротестувала проти мого вибору і намагалася вплинути на мене через батька, - розповідає Оксана Борова, головний дитячий хірург Львівської області.

- У тебе що, десять доньок? - запитувала Марія Олександрівна свого чоловіка з надією на те, що з його допомогою вдасться переконати дівчину в тому, що найкраще для неї ж самої буде обрати іншу, спокійнішу спеціалізацію. Але слізні благання дружини не подіяли на Євгена Максимовича. Не дослухалась до маминих застережень і Оксана, тому що вже тоді не на жарт захопилася хірургією. Тепер вона сама досвідчений лікар, який за допомогою скальпеля зцілює багатьох безнадійних хворих, але ще й досі з особливим хвилюванням у голосі розповідає про те, як уперше в житті побачила беззахисне людське серце, яке билося на долоні в хірурга. Євген Боровий тоді врятував життя молодого пацієнта, який потрапив на операційний стіл із пораненнями серця й печінки.

“Бути донькою Борового непросто”

- З раннього дитинства я мріяла побачити, що ж усе таки відбувається за дверима операційної, прагнула будь-якою ціною розгадати секрети батькової професії. Зараз я вже маю вчений ступінь доцента, побувала на стажуванні у Франції, Чехословаччині, Польщі, ввійшла до Європейської асоціації дитячих хірургів, здобула визнання провідних хірургів Москви та Санкт-Петербурга. Однак ще й досі докладаю чимало зусиль, щоб дорости до його рівня, - говорить Оксана Євгенівна. - Скажу відверто, непросто бути донькою Борового. Коли навчалася в інституті, однокурсники, зазвичай, думали, що я складаю сесії, користуючись авторитетом батька. Але насправді мені було нелегко. Санітарську практику після першого курсу я проходила в його відділенні. І, що б ви думали, упродовж трьох тижнів, як і всі санітарки, мила унітази, ставила судна. А про те, щоб зайти в ординаторську чи навіть наблизитися до операційної, навіть мови не було. Через рік я успішно пройшла вже сестринську практику. І тільки на четвертому курсі тато пустив мене до себе на операцію. А до того завжди казав: “Не маєш права!” Ніколи не забуду, як він узяв мою руку в свою і почав торкатися внутрішніх органів хворого, який лежав на операційному столі, показуючи при цьому, де тонка кишка, а де товста. “Руки хірурга повинні бачити так само, як і очі, доню,” - казав він тоді.

- Пам’ятаю, одного разу в місті ми з батьком зустріли дуже бідно одягнуту, але привітну бабусю. Ще здалеку вона промовила: “Добрий день, доктор! У мене для Вас гостинець,” - і дістала з торбини... три груші. Батько вклонився тій жінці, подякував і запитав, як вона себе почуває, згадавши при цьому діагноз, із яким вона свого часу потрапила на лікування. Так було дуже часто: він міг забути прізвище, посаду пацієнта, а ось діагноз пам’ятав завжди.

“Ті дерев’яні східці, як реліквія...”

- Не знаю, де він знаходив час, звідки черпав сили, адже працював надзвичайно напружено. Дуже часто виїжджав на виклики тоді, коли було вже далеко за північ, - ділиться спогадами про свого чоловіка Марія Олександрівна. - Але в неділю, який би не був стомлений, 3-4 години завжди проводив із сім’єю. Наші дівчатка - Оксана і Леся - дуже любили гуляти в гідропарку, кататися на дитячій залізниці. У цьому він їм ніколи не відмовляв. Сім’я - це для нього було найсвятіше.

Обидві доньки Євгена Максимовича продовжують справу батька, з шаною згадують про дідуся і внуки. Усі вони живуть у Львові, де на початку далеких 50-их студент медичного інституту Євген Боровий зустрів свою майбутню дружину - блакитнооку Марійку, яка тоді навчалася на фармацевтичному факультеті. Діти часто зупиняються на тому місці в старому Львові, де колись “бабуся сподобалася дідусю”. Ті дерев’яні східці стали сімейною реліквією Борових.

У голосі вдови Євгена Борового чути ледь-помітне тремтіння. Слухаючи її, раптом відводжу погляд убік - і помічаю годинник, велика стрілочка якого показує о пів на восьму ранку. Рік тому саме о цій порі зупинилося серце відомого хірурга, який повернув надію на життя багатьом хворим, добру пам’ять про якого бережуть не лише рідні, а й колеги та послідовники.