Велика сила кохання

Тулила малюка до грудей, дивлячись на нього, щасливо посміхалася, а з очей, у яких був невимовний сум, капали дрібні сльози. Спостерігала за породіллями в палаті, як вони бігли назустріч своїм чоловікам, і серце розривалося, бо ж сама не чекала нікого. Коли забрали від неї дитину, на якусь мить задрімала. Крізь сон почула: “Марино, до тебе прийшов коханий”. Зраділа, мов дитина. Серце в грудях тріпотіло. Прибігла до вікна, глянула вниз, на вулицю - і в очах потемніло, бо прийшов не той, на кого чекала. Там стояв з букетом квітів Віталій.

Він кричав їй щось, та вона нічого не чула. Віталій посилав їй повітряні поцілунки і був таким щасливим, ніби то йому подарувала Марина сина. Зібравши сили, посміхнулася йому, вдавала, що рада його бачити. Тільки не могла зрозуміти, як Віталій дізнався, що вона тут. Коли акушерка принесла букет троянд, помітила записку. Тремтячими руками розгорнула: “Маринко, я радий за тебе. Люблю тебе і нашого синочка”. Защеміло серце. Їй було соромно перед Віталієм і водночас шкода безневинного сільського хлопчину, який так тягнувся до неї, а вона ж відштовхнула його. Чому не послухалася бабусі? Чому так рано доля позбиткувалася над нею? Впала на ліжко і заридала. Усі жінки в палаті були здивовані поведінкою молодої матері, їм здавалося, що треба радіти, а не плакати, адже їм таких троянд не приносили. Коли вгамувалася, розповіла про своє зрадливе кохання.

Виросла Марина в місті. Ще зі шкільних років літні канікули проводила в селі, у бабусі. Там же, коли була у десятому класі, й познайомилася з Віталиком. Тихими літніми вечорами юнак з дівчиною до пізньої ночі гуляли сільськими вулицями, сиділи над річкою під розлогою вербою, дивилися на розсіяні по небу зорі й мріяли кожен про щось своє. Непомітно їхня дружба переросла в палке кохання. Коли закінчувалися канікули, Марина приїжджала до бабусі на вихідні - на побачення з коханим. Баба Секлета знала про їхні почуття і хвилювалася, бо Віталій був із гарної сім’ї, яку в селі всі знали і поважали.

Тихий сором’язливий сільський хлопець нічого не домагався від Марини, бо кохав її всім серцем і боявся образити. Йшов час. Віталія забрали до армії. В той останній вечір закохані поклялися одне одному бути вірними під час розлуки.

Свої листи Віталій надсилав до баби Секлети, а вона потім віддавала їх Марині. До кінця служби залишалися лічені місяці. Здавалося, ось-ось вони зустрінуться і будуть навіки разом. Та не судилося…

Познайомилася Марина в місті з хлопцем, старшим від неї. У цьому знайомстві дівчина нічого поганого не вбачала, думала: так, погуляти для розваги. Та Андрій, в обіймах якого побувало уже чимало дівчат, своїми улесливими словами та ніжними цілунками зумів так приворожити Марину, що вона й забула про Віталика.

- Ти чекаєш хлопця з армії, - казав Андрій, - це старомодно. Життя таке коротке, тож не треба гаяти часу.

Незчулася, як втратила дівочу цноту. Віталій більше не отримував листів. Повернувшись з армії, чекав зустрічі з Мариною, пояснень. А коли ця зустріч нарешті відбулася, радості хлопцю вона не принесла, бо почув від коханої, що між ними все скінчено, що вона покохала іншого.

Плакав Віталій, мов дитина, тулився до Марини. У ці хвилини їй хотілося забути про Андрія, залишитися з Віталиком, але не могла, бо вже носила під серцем дитину. На прощання Віталій сказав: “Що ж, Маринко, якщо нам не судилося бути разом, то хочу побажати тобі тільки щастя. І, знай: коли тобі буде важко, пам’ятай, у тебе є я. І я буду готовий тобі допомогти. Ти назавжди залишишся у моєму серці, бо так, як тебе, я уже нікого не зможу покохати”.

Коли Марина розповіла про свою вагітність Андрію, він не розгубився (як це буває серед хлопців), а навіть зрадів, запевнив, що все у них буде гаразд. Тож Марина не переживала. Але коли хотіла познайомити його з батьками, він просив почекати… А у той день, коли пообіцяв просити у батьків Марини руки їхньої доньки, не прийшов зовсім. Більше вона його не бачила. Андрій зник з міста. Забилося серце в тривозі, бо йшов уже п’ятий місяць вагітності. Відступати було нікуди, змушена була розповісти все батькам. Мати зрозуміла доньку, а батько був невблаганний:

- Доїздилася в село? Поки не скажеш, хто той негідник, я тебе й бачити не хочу, їдь у село і народжуй!

Що могла заперечити батьку? Отак і опинилася знову в бабусі, яка прийняла онуку, хоча постійно картала за те, що розірвала стосунки з Віталієм.

Юнака ж у той час в селі не було. Поїхав на заробітки, а повернувся в той день, коли Марину забрали до пологового будинку. Не знала Марина, що він відразу прийшов до баби Секлети, щоб розпитати про неї. Бабуня розповіла Віталію, яке лихо спіткало її онуку, як насміявся з неї міський хлопець. Забилося його серце. Віталій не зміг залишити свою кохану в біді.

Тож коли виписували Марину з немовлям із пологового будинку, усі, хто вже знав про її долю, вийшли провести. І раділи, побачивши, як на східці ступив гарний юнак з букетом різнобарвних квітів. Щасливо посміхаючись, вручив їх Марині, а тоді взяв на руки сина, і разом вони пішли до автомобіля. На щастя, зрада не стала перешкодою справжньому коханню.