Життя прожити - не поле перейти...

Такою, як Марія Богушевська - жінка широкої, щедрої душі і, водночас, жінка-лідер, яка, долаючи на своєму життєвому шляху труднощі, з піснею на вустах багато чого досягла у своєму житті. У неї є багато друзів, велика родина, люблячий чоловік. Її оточує щасливий гомін онуків, рідних і близьких. А головне - всі ставляться до неї з повагою, шаною та щирою неосяжною любов’ю. Як на трьох китах тримається земля, так і на таких ось жінках тримається родина та й, власне, наша Україна...

Захоплива і незвичайна, часом непроста, до того ж, неповторна життєва стежина цієї жінки. Народилася Марія у селі Курозвани - славнозвісні Цибульники, як казали тоді на цю місцину. Збереглася назва й дотепер, адже споконвіку жителі села вирощували на своїй землі саму лише цибулю. Вирощували, затим продавали, а на виручені кошти жили, тому цибуля вважалася їх другим хлібом. Звідси й назва - Цибульники, адже курозванську цибулю знали далеко за межами району. Мальовниче село, розташоване між двома пагорбами, перетинає Сергіївка. Станеш на пагорбі - села не видно, немов потонуло десь у долині...

Отож, зростаючи в багатодітній сім’ї (у Марії три брати - Андрій, Володимир та Василь і молодша сестра Ніна), змалку звикла до праці, а відтак - швидко стала самостійною. Закінчивши восьмирічну школу, дівчина вступила до Млинівського ветеринарного технікуму, адже дуже любила тварин. Після закінчення навчання дівчину направили в село Самостріли Корецького району й довірили їй одній п’ять колгоспів. Саме тоді й почалося самостійне, повне труднощів життя. Певна річ, було дуже важко, адже на двоє тендітних жіночих рук така величезна кількість худоби! Та й село незнайоме, чужі люди... Втім, Марія мала добру, щедру душу, тому швидко здобула повагу серед людей; до неї гарно ставилися й цінували за її щирість і безмежну доброту.

Тоді ж почала зустрічатися зі своїм майбутнім чоловіком. Вона знала Анатолія ще з тих пір, коли він практикантом прийшов у її клас і викладав у неї мову. Та хіба ж могли вони подумати, що доля їх потім поєднає?.. Коли Анатолій прийшов з армії, почав навідуватися до Марії в Самостріли. Курозвани, звідки хлопець був родом, знаходилися майже поруч, тож простував прямо через поле. Утім, мабуть, пішки ходити було все ж трохи важкувато, і Анатолій запропонував Марії вийти за нього заміж. Так Марія повернулася до рідного села...

Народила доньку Ларису (пізніше ще одну доньку - Тетяну), влаштувалася на роботу. Згодом люди обрали її головою сільради. З проблемами приходили не лише в сільраду, а й додому. І Марія Антонівна завжди гостинно приймала кожного, вислуховувала, і, певна річ, допомагала - інакше вона не могла. Більше того, її повсякчас хвилювало питання - як допомогти людині? Це - її життєве кредо. А якщо вже їй хтось зробив добро, то вона неодмінно віддячить сторицею, і весь час думатиме, як віддячити знову і знову. Інакше вона не може.

Така вже є - добродушна, щира і відверта. А ще - гостинна. Ось заходиш до пані Марії - а у неї вже стіл накритий! І не відпустить, доки не нагодує, не вислухає, не порадить, врешті-решт, не допоможе.

Мабуть, сторінки цієї газети не вистачить, щоб описати всі позитивні, воістину прекрасні якості цієї жінки. І хвала Богу, що такі люди прикрашають наш край!

Нині Марія Антонівна на пенсії, і, хоч не хотілося, проте змушена була з чоловіком переїхати з рідного села до дітей у Карпилівку Рівненського району. І, хоча близько біля рідних, проте так важко було покинути рідні Курозвани! Втім, тішить те, що рідні поруч, дві дочки народили їй онуків. Старшому, Назару, сьогодні 16, Оленці - 13, а молодшій, Іванці - лише 9 місяців.

Тішиться сьогодні Марія життям, радіє кожному дню разом із коханим Анатолієм, з яким близько сорока років прожили душа в душу. А днями Марія Антонівна святкуватиме ювілейний День народження. Родина вітає її з цим святом та зичить міцного здоров’я, щасливого сьогодення, любові, вічної весни в душі та здійснення всіх заповітних мрій. Рідні завдячують їй за ту турботу, любов, тепло душі, які вона їм дарує, і цінують кожну мить, проведену разом.