Декомунізація і ми

Звичайно – ні, і це знають всі, хто живе у цій країні, а “прості люди” ще й відчувають це на собі.

Починаючи із 1991 року офіційно і задовго до цієї дати всі чекають змін у країні. Всі роблять вигляд, що щось роблять, говорять про зміни, але ніяких змін ми не бачимо. Змінюються тільки ціни, умови життя та, на жаль, не на користь українцям.

Нерідко, а особливо в останні роки, я чую, як мешканці моєї країни порівнюють її з Африкою (маючи на увазі найбідніші верстви населення і нерозвинуті міста цього континенту); кожного дня в маршрутці чути, як люди, а особливо старшого віку, нарікають на владу, на закони, на політиків. А “молоде покоління”, втупишви свій погляд у вікно, затуливши вуха навушниками, слухає зарубіжну музику...

Всім байдуже. Ми робимо щось тільки тоді, як “припече”, а до того – нам добре, ми вже звикли до свого болота й не хочемо з нього вилазити. А що? Живемо ж якось, то хай і живеться...

Чомусь в наш час ознака “крутості” людини проявляється в тому, коли вона починає говорити російською мовою, підлаштовується під чиїсь умови, плюючи в свою культуру, в свою історію. Чомусь зараз українцям здебільшого неважливо, якою мовою спілкуватися, аби тільки їх не зачіпали.

До 2014 року всі жили “нормально”. Так, ми “нормально” котились в прірву. Котилися туди, коли вставали, йшли на роботу, коли приходили і включали новини, потім дивилися російські серіали (в більшості з них ми чули, що “українці – хохли й нездари”, але це нам не заважало) і лягали спати. І так продовжувалося довго.

Ні, не перекладайте вину на простих мешканців Росії – вони також люди. Винні ми самі: це ми весь час чогось хочемо, але нічого не змінюємо. Україну використовують всі, а ми це дозволяємо. І, звичайно, нарікаємо на політиків.

...А потім нас почали вбивати – не вся ж країна складається із черствих людей, яким на все “все одно”. Вбивали: перший, третій, п’ятий, сотня, сотні... Рік 2015. Вбито тисячі людей, тисячі людей покалічено... І тільки після цих подій в моду почало входити українське.

І, нарешті, починаючи з 9 квітня 2015 року Верховна Рада України видала закони про заборону комуністичної пропаганди. Для українців це і радісно, і дивно водночас. Адже всі ми звикли до того “свого болота”, а в нас його почали забирати. Натомість – невідомість. Але час змінюється і повинні змінюватися ми. Без відкидання старого, новому не бути. Нам потрібно усвідомити і прийняти те, що нам ніхто не допоможе, окрім нас самих, свідомих українців. У нас є все, а ми кажемо, що в нас немає нічого (це стосується землі, продуктів, одягу). Просто ми, як про українців-чухраїнців писав великий письменник Остап Вишня, думаємо, що “якось-то воно буде!”. Якось-то воно буде, правда?

Я вважаю, що декомунізація, насамперед, має відбутися всередині нас. Адже декомунізація – це не тільки інновація нинішнього часу, коли перейменовуються міста, села, райони, вулиці... Декомунізація – це щось більше. Це шанс знайти самих себе в своїй же державі, а також шанс пізнати рідну Україну. Хочеш жити щасливо – змінюйся!

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: