Коли ж закінчиться війна?

О.Н.: Як склався Ваш шлях до війська?

О.Ч.: Я служу в Національній гвардії України, у батальйоні імені генерала Кульчицького. Це абсолютно добровольчий батальйон, сформований із самооборони Майдану.

Я досить довго торував свій шлях до війська. Та оскільки раніше військової служби не проходив, виявилося, що я там “не потрібен”. Ще, як на Рівненщині формувався територіальний батальйон “Горинь”, я декілька разів зголошувався бути добровольцем. Але мені все відмовляли. І тільки в липні, 2014 року потрапив у батальйон “Шахтарськ”. Там отримав зброю, бойове завдання і там, власне, воював.

У батальйоні “Шахтарськ” було досить специфічне командування, і, врешті-решт, мені довелося звідти піти.

Згодом зголосився до першого добровольчого батальйону Національної гвардії, яка якраз створювалася. Подав документи – і мене взяли. Відтоді – з грудня 2014 року – я й перебуваю на службі.

Спочатку ми були як добровольці, а потім наказом Президента в лютому 2015 року всіх добровольців мобілізували на один рік. Нині чекаю наказу Президента про демобілізацію.

О.Н.: Розкажіть, як Вам було на Сході?

О.Ч.: Дуже різноманітно. Там страх – справжній, дружба – справжня, всі почуття – справжні. Хоча в дечому там почуваєшся набагато простіше, ніж дома. Всі люди, яких ти називаєш своїми побратимами – вони побратими в повному значенні цього слова. Їм можна довіряти все. І ворог теж справжній, з ним не треба фальшиво посміхатися.

А додому тягне, як же додому – в мене є маленька донька, дружина, їх дуже-дуже хочеться побачити. Адже кожен із нас там – заради них, і то насамперед заради них.

Просто неможливо дивитися теленовини, читати у “Фейсбуці” страхіття про АТО. Воно чомусь на телебаченні і в “письмовому” вигляді навіть страшніше, ніж насправді.

Обстріли...До них звикаєш. В принципі, людина до всього звикає.

О.Н.: Доводиться чути, що на тих землях мораль в людей на низькому рівні. А Ви розповідаєте, про “справжню дружбу, справжні відчуття...”.

О.Ч.: Я б не сказав, що мораль на низькому рівні. Єдиним великим мінусом у зоні АТО є алкоголь. З ним борються усіма можливими способами. Але це не так сильно розповсюджено, як показують по телебаченню.

Звичайно, в кожному підрозділі є людина, яка морально не готова до такого життя. Вона шукає, як його уникнути. І розрадою для тієї людини стає алкоголь. Хоч його і забороняють продавати в зоні АТО, однак дієвість цих заборон бажає бути куди ефективнішою.

О.Н.: А ви втрачали друзів, бойових товаришів?

О. Ч.: У нашому підрозділі були втрати. Ще коли був у “Шахтарську” – були поранені, були вбиті... В батальйоні імені Кульчицького теж були поранені, на моїх очах були поранені. Близьких друзів, слава Богу, не втрачав. Але мені доводилося бачити і мертвих... Відчуття втрати – знайоме.

О.Н.: Тут Ви мали роботу, так?

О.Ч.: Так, я старший науковий співробітник Рівненського музею.

О.Н.: А скільки Вам років?

О.Ч.: Завтра буде 33.

О.Н.: І от сім’я, маленька дитина... Чому Ви наважилися піти?

О.Ч.: Знову ж таки – важко пояснити . Насправді, основним кроком для мене став Майдан. Я зрозумів, що мені не все одно.

Коли були події на Майдані, я залишив дім, знаючи, що ризикую свободою, здоров’ям, я поїхав. Дружина мене зрозуміла...

І коли виникло питання, що треба логічне продовження того, що я робив на Майдані – захищати свою землю на справжній війні – в мене вже не було ніяких сумнівів чи застережень. Сказав дружині, що поїду. А вона сказала “ти подумай ще раз, це ж війна, там вбивають...”. Я відповів, що по-іншому не можу.

Я не приховував це від рідних, не було такого, щоб я щось вигадував, аби їх заспокоїти... Я думаю, їх більше заспокоїть те, що я, при можливості, телефоную і пояснюю, що зі мною все добре і де я знаходжуся.

О.Н.: Зараз багато хто говорить, що не треба було стільки смертей. Може, треба було зразу оголосити цю територію окупованою, як Крим? І, мовляв, “віддати їм на поталу”, адже, кажуть, населення там не сприймає наших.

О.Ч.: Я теж чув таку думку. Але, особисто моя – прямо протилежна. Я вважаю, що події на Донбасі – це пряме продовження Криму. Ми не стали битись за Крим, ми його віддали і результатом цього став Донбас. Якби ми віддали Донбас, то результатом цього став би Харків чи Одеса, чи Херсон. Ніхто б не зупинився.

Слабких не поважають, слабких не слухають. І, людина, яка не хоче захищати своє, вона втратить все.

О.Н.: А населення як реагує на вас?

О.Ч.: Рівень підтримки в 2014 році був дуже низьким. Ми стикались із місцевим населенням ще на тому етапі, коли вони нас не боялися, коли вони лізли битися, коли кричали нехороші слова... Зараз уже бояться.

Зараз, в останні рази, коли я був в Авдіївці, Красногорівці, Станиці, я бачив, що настрої людей вже не такі категоричні. Вони явно шкодують про те, що покликали війну на свою землю, про те, що ситуація розвивається таким чином. У них вже з’являється повага до нас, повага до того, чим ми займаємося.

О.Н.: Ви, як захисник, бачите кінець цієї війни?

О.Ч.: Питання про закінчення війни – це найбільш популярне питання, яке цивільні задають військовим. Я на це питання намагався відповідати разів сто. Адже, досить часто, коли бачать військового, люди підходять і запитують: коли закінчиться війна?

Останній раз, коли я чітко міг відповісти на це питання, був серпень 2014 року. Тоді я відповідав так: якщо російська армія в цю війну не втрутиться, то ми закінчимо її ще до кінця осені. І це було видно, і так думали всі військові, які були на фронті.

Після того, як втрутились російські війська, говорити про те, що війна може закінчитися нашою волею, - я не впевнений. Війна переросла в якусь сферу геополітики. Ми, військові, просто виконуємо ті завдання, які перед нами ставить політика. Це якісь позиції Сполучених Штатів, Європи, Росії... Це вже не питання сепаратистів. Взагалі, про сепаратистів мова вже не йде.

О.Н.: Можете собі уявити, що війна дійшла до нас на західні землі?

О.Ч.: Можу. Можу собі таке уявити.

О.Н.: Як поводять тоді себе тут люди? От війна прийшла туди – там її прийняли. А в нас?

О.Ч.: Хотілось би сказати, що це буде загальна боротьба проти загарбника. Хотілось би сказати, що це буде якийсь героїчний опір... масовий. Але я не впевнений в цьому. Більшість людей, навіть там, вони просто пристосовуються до ситуації. Вони не кардинально “за”, не кардинально “проти”. Тобто, є українська армія – вони пристосовуються до української армії. Вони можуть вболівати за ту чи іншу сторону, але вони палець об палець не вдарять, щоб ситуацію якось змінити. Я не впевнений, що на Волині це буде якось по-іншому.

О.Н.: А терпіння у хлопців вистачає, щоб воювати? Ще є багато того терпіння?

О.Ч.: Тут питання не в терпінні і не в бажанні. Та річ, заради якої я поїхав на війну, вона нікуди не ділася: державу треба захистити, не залежно від того, хочеться чи не хочеться, подобається чи не подобається.

Війну не можна просто так закінчити. Війни не закінчуються просто так. Вони або виграються, або програються. У нашому випадку навіть “заморожений” конфлікт – це програна війна. Якщо ми цю війну програємо, то всі ці жертви, які були, вони абсолютно даремні. І через свою втому, через те, що я скучив за рідними, я не готовий пожертвувати перемогою.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: