Василь і Василина

Але Наталя від “швидкої” відмовилася категорично. Ні-ні, вона вже якось потерпить. І біль наче стихає. Хіба грілку покласти на бік?.. Я метнулася до сусідів у 36-у і попросила в них грілку. Наповнила її гарячою водою з чайника і мерщій прилаштувала живильне тепло Наталі під бік. Вона ніби заспокоїлася.

А було вже близько дванадцятої. Я лягла в ліжко і задрімала. Коли це Наталя як закричить:

Ой-ой-ой, не можу більше! Я, здається, зараз буду родити!..

Спочатку я їй не повірила. Як це – родити? Та ж хіба вона вагітна?.. Так, Наталя дівчина нівроку, не дрібненька. І ходила чомусь увесь час у тому широченному халаті, казала, що їй так зручно. Я раптом пригадала, що вона, як на заняття збиралася, завжди вибирала момент, коли мене в кімнаті вже не було. Спочатку я дивувалася – та ж ми свої, подруги, навіщо соромитися, - але потім звикла. Думала, що в Наталі просто виховання інше. Вона родом із Полісся, із поважної сім’ї.

…А те, що вона останнім часом носила лише якісь грубі светри, широкі спідниці! Я їй, було, раз спробувала натякнути – мовляв, зараз так не вдягаються, - але вона не зважала. І хлопець її, теж наш учень, не звертав на те, як вона виглядає, уваги. Ходив щодня до неї. Сяде на ліжку і дивиться на свою любу закоханими очима. Я кожного разу думала: і що він у ній знайшов?!.

…Невже справді вона вагітна і зараз народить?.. Я перелякалася страшенно. У голові промелькнули якісь уривки з кінофільмів, де героїня народжувала в екстремальних умовах і – хоч би там що. Але ж труси і колготки їй треба для цього зняти!.. Я кинулася до Наталі, яка вже, геть забувши про сором, корчилася на ліжку, і стала стягати з неї одяг. Дивлюся, а там…

Дитина з’явилася, мені так здалося, на світ миттєво. Господи, яке ж воно!.. Наталя лежала на спині і тихо постогнувала, дитя верещало, а я… стояла, вклякнувши на одному місці, і дивилася на весь цей дурдом.

У двері кімнати постукали.

Що у вас там? – чергова, Матвіївна, просунула голову всередину.

О, Господи! – вона сплеснула руками. – Ти чого стоїш? – гримнула вона на мене. Мерщій давай чисте простирадло! І бігом, до телефона, викликай “швидку”!..

Наталя проти “швидкої” вже не заперечувала. Видно, дійшло до неї, що наробила. Але коли їй запропонували лягти на носилки, дівчина категорично відмовилася. Ще чого!.. Встала, наче нічого з нею не сталося, і сама зійшла сходами вниз, до машини. Дитя я, як найближча подруга, несла слідом, закутане в простирадло. А воно бідненьке, навіть заспокоїлося, вже навіть і не кричало, а так, повискувало. Хоча чому “воно”?.. В Наталі нашої народилася донечка, гарнесенька трикілограмова дівчинка, яка була так схожа на її Василя! Повірте, це було помітно відразу, неозброєним оком.

А що ж Василь?.. Чоловіки, скажу вам, на такі речі реагують дивно. Інший би від щастя, що став батьком, до стелі плигав, а цей взяв і… втік. Зібрав речі і мерщій виїхав з Рівного у село, до своїх батьків. Три дні минуло, а його на заняттях нема. Ми ж з Наталею і Василем вчилися в одній групі, так що всі ці події в мене на виду розвивалися. Одним словом, наш майстер Іван Тимофійович не витримав і поїхав за ним у село. Там його припер до стінки: “Слухай, друже, вмів дитину зробити, то вмій і відповісти за свій вчинок. Їдь до своєї жінки, вона чекає”.

Наталя дійсно так уже переживала, так плакала, що тепер із нею буде. І що батьки їй скажуть, і як вона вчитися буде, через те дитя. Коли це до неї в пологовий приїжджають відвідувачі: її коханий Василько з матір’ю, тепер уже Наталчиною свекрухою. Поздоровили її, як належить. Мати Василя рада-радісінька, що вона вже бабуся.

А як виписали Наталю із маленькою Василинкою (так вона назвала свою дівчинку), молодий тато відразу повів її подавати заяву. Через три дні розписалися. На ту пору вже й Наталчині тато з мамою приїхали. Ні слова докору їй не сказали, - раз таке сталося.

А що я?.. Втратила свою сусідку по кімнаті, з якою ми два роки день у день… Хоча, відверто, я б такої долі не хотіла. Ні, я краще поживу, почекаю. Двадцять два роки – ще не вік. Може, таки зустріну такого хлопця, щоб усе відразу: і квартира, і машина, і щоб собою гарний був, і на гітарі щоб грав… Він-то напевно оцінить, що я стільки часу його і тільки його чекала. Така в мене мрія.

А Наталка з малою вчора заходили. Василинка таке миле дитятко, до всього їй діло є. Тільки встигай дивитися. Але ж Наталя!.. Признатися, я свою подругу не впізнала. Висока, ставна, з модною зачіскою, в дорогій-предорогій дублянці, в чобітках на високих підборах.

Виглядаєш – супер! – я не втрималася і таки зробила їй комплімент. Як згадаю, яка вона була!..

Дякую, Оксано, - Наталя вважала за необхідне пояснити. – Мій Василь їздить на заробітки, грошей привозить доволі, отож, ми з Василинкою собі ні в чому не відмовляємо. Він так і каже: “Аби тільки ви були щасливі”. Оце недавно подарував нам песика, сторожової породи. Із самої Москви віз. Хочу, каже, щоб він охороняв моє щастя.

Маленька Василинка захникала, і Наталя встала.

Будемо іти, - сказала вона. – А що ж ти, Оксанко, про себе нічого не кажеш? Училище ти вже закінчила, чому ж досі тут, у гуртожитку, нидієш?..

А куди мені подітися? – відказала я.

Ситий голодного не розуміє. Після закінчення училища я вступила на заочне до вузу і сюди ж, в училище, влаштувалася на роботу, майстром. Заради цієї кімнати, звичайно. Живу, як жила. Замість Наталі зі мною ще одна дівчина, Світлана. Між іншим, до неї теж щодня хлопець ходить…

Лариса БОЯРЧУК

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: