Її життєдайна сила

Люба виросла в сім’ї, в якій батьки, люди віруючі, виховували своїх дітей за християнськими заповітами. Це був час, коли молодь усіма правдами і неправдами міряла вирватися з села у місто – в інше життя. В батьків Люби стосовно міста були інші міркування – там, мовляв, розпуста, різні неподобства. Але вони вирішили: хоче Люба, найменша з їхніх трьох дітей, їхати будь-що до міста – нехай їде. Отак Люба у неповних шістнадцять років опинилася в місті, де в неї, окрім тітки, нікого знайомого не було. Чоловік тітки допоміг їй влаштуватися у гуртожиток одного із самих великих на той час підприємств. Стала Люба працювати у цьому ж гуртожитку прибиральницею. Згодом отримала паспорт. Робота була для неї необтяжливою – чи їй, сільській дівчині, звикати до фізичної праці? З часом прийшло і перше кохання. Василь робив слюсарем. Небагатослівний, з виду непомітний, він щиро покохав Любу. Своє кохання довів відданістю сім’ї, дітям, які в них народилися – син Костик і донька Христина – майже однолітки.

Чому доля буває іноді така неприхильна? Василь захворів. Довго лікарі не могли встановити діагноз. Він “згорів” за два місця. Залишилася Люба вдовою у двадцять один рік. Як підняти одній, без освіти, без матеріальної допомоги двох діточок? Повернутися в село? Але й там батьки нічим суттєво допомогти не могли. Люба влаштувалася на роботу до школи прибиральницею: графік роботи влаштував – вдень вдома, ввечері, коли закінчувалося навчання, прибирала класи, коридори. Важко прожити на мізерну зарплатню і пенсію на дітей. По ночах вишивала рушники – майстриня вона була неабияка: з дитинства мати привчила її до рукоділля. Рушники продавала – це був вагомий додаток до сімейного бюджету.

Час спливав у клопотах швидко. Діти підростали. З Костиком – проблем ніяких. У навчанні, як то кажуть, “зірок з неба не хапав”, але був слухняний і головний її помічник. А от Христина… “Звідки у порядних батьків бувають такі діти?” – не раз думала Люба. Після восьмого класу категорично відмовилася йти до школи. Цілі дні десь пропадала. На докори матері зухвало відповідала: “Я вже доросла. Живу – як хочу”. А в шістнадцять років сталося те, що мало статися - вона завагітніла, про це сповістила матір, коли вже приховати щось було неможливо. Народила хлопчика. Люба у тридцять шість років стала бабусею. Онука, якого назвали Василем на честь діда, вона любила, напевно, як і всі бабусі, більше, ніж своїх дітей. Коли Васильку було три місяці, Христина сказала матері, що поїде на заробітки до Польщі: мовляв, гроші для дитини треба заробляти. Заперечувати їх – Люба це добре знала – сенсу не було. Із “заробітків” через два роки Христина повернулася… з дитям – це була дівчинка, яку назвала Настею. І знову все відбулося точнісінько, як і в перший раз, - Христина, залишивши матері доньку, якій не було ще й року, подалася у “світ”. Один Господь знає, як важко було Любі з двома крихітками, які часто хворіли. Ви гадаєте, що Люба впала у відчай? Ні в якому разі! Ніхто ніколи не бачив її похмурою, непривітною. На худорлявому обличчі завжди було ніби написано: Я – щаслива людина! А посмішка рідко сходила з її вуст. Неймовірні труднощі – про це людям не треба знати.

Як живеш, Люба? – питали знайомі.

Добре, дуже добре.

Син вже відслужив у війську, а повернувшись, оженився і переїхав з дружиною у сусідню область. Від Христини листи приходили дуже рідко і всі з різних міст. Вона “мандрувала”, а діти, опікувані Любою, підростали.

Одного разу вона отримала телеграму: “Негайно виїжджайте. Ваша дочка у важкому стані”. Підпис – головний лікар полового будинку міста Коломиї. Залишивши онуків у старшої сестри, Люба, миттєво зібравшись, приїхала до невеликого закарпатського міста. Тут вона, майже втрачаючи свідомість, почула, “На жаль, вашу дочку ми врятувати не змогли: дуже важкі пологи. Дівчинку вона народила здорову. Якщо хочете – ми її можемо зразу ж відправити до Будинку дитини”. Люба категорично відмовилася.

Додому повертатися з труною і дитиною якій було усього…тиждень. Як все це пережити? З чого має бути серце матері, аби воно не розірвалося на шматочки від горя і відчаю? Люба вистояла. Про те, щоб дівчину, яку назвала в пам’ять про доньку Христинкою, віддати до притулку – й мови не було. Де двоє – там і троє.

Йшли роки. Люби вже називали – Любов Петрівна. Команда – як вона називала онуків – підростала. Одного разу зустрічаю її – йде вона, на руках несе Христину, а Василько і Настя йдуть, мов ті каченята, за нею. В руках у кожного сапка.

Куди це ви? Питаю.

Тат тут недалеко. Узяла обробляти гектар буряків. Будемо мати цукор. Бачите, які в мене гарні помічники.

І знову ця весела посмішка грає на вустах. А обличчя ще більше змарніло. Думаю і “Ох, як важко їй! Чи вистоїть?”

Якось влітку під час ремонту в школі Любов Петрівна застудилася. Заболіла на грип. Але хіба в неї є час хворіти? А хвороба виявилася підступною – тяжке, запущене запалення легенів і вирок – туберкульоз. Півроку – в тубдиспансері, два місяці в санаторії. Добре, що дітей узяла до себе сестра. А потім – дали пенсію за інвалідністю.

Пройшло, мабуть, років п’ять, як я не бачила Любов Петрівну. Одного разу на ринку, проходячи повз ряди, де продавали городину, фрукти, раптом почула, що хтось до мене звертається. Підняла очі від прилавку - бачу: Любов Петрівна. Оце так зустріч!

Я тепер живу недалеко від міста. – Вона назвала село. – Купила хату, квартиру свою продала. Що тепер робити в місті? На пеенсію не проживеш. А тут в мене – ціле господарство: кози, свині, кури. Маю п’ятдесят соток городу.

А як же пораєтеся з цим усім?

Хіба я одна? А моя команда? Василько вже до шостого класу перейшов. Він в мене – перший помічник. Дівчатка все вміють робити по дому і на городі. Подивіться, що ми вирощуємо. На прилавку акуратно розкладені великі помідори, цибуля, ранні яблука.

Оце часто-густо буваю тут на ринку, продаю. Маю гроші, хоча й невеликі, щоб купити дітям взутися і щось недороге з одежі. Живемо добре, аби тільки Бог дав здоров’я.

Я дивлюся на її напружені руки, вузлуваті пальці.

Важко вам, - кажу.

Важко? – Вона сміється.

І сміх її, такий молодий, дзвінкий, западає мені в серце.

- Не важко зовсім. Хоча здоров’я іноді підводить. То серце прихопить, то ноги заболять. Буває приляжу, а Христинка сяде біля мене, пригорне, просить: “Бабунечко, не закривай очки, а то я боюся, що ти помреш” ! –“Ну, що ти, - відповідаю, - хіба я маю право померти? А хто ж буде глядіти твоїх діточок, як ти вийдеш заміж?”

А сама подумки молюся: “Дай, Боже, мені ще пожити, аби поставити мою команду на ноги…”

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: