А Дмитрика, всупереч долі, вилікували. Мазями...

- На третьому тижні лікування Дмитрика в опіковому центрі, - розповів батько хлопчика, - ми побачили, що дитина - на межі життя і смерті. Після численних капань у малого з’явилася алергія, йому ставало все гірше. Ми хотіли відмовитися, але лікарі переконували, що без крапельниці він уже не може. В реанімації дитині через день робили перев’язки, бинти були червоні від крові з гноєм, коли віддирали “свинячу” шкіру. Рани не загоювалися, нам здавалося, що вони стають ще більшими.

Син відмовився від їжі і увесь час повторював: “Тато забере мене звідси”. Вагітна дружина, яка доглядала Дмитрика, мало не збожеволіла від усього пережитого й побаченого. Я старався, як міг: узяв позику в банку, знайомі та рідні також допомогли з грішми, але їх усе було мало й мало...

І тоді я, на свій страх і ризик, забрав Дмитрика і завіз його у Рівне, до жінки, яка дала нам мазь від опіків. Це звичайна жінка, не лікар, а кондитер за професією, яка колись сама боролася з подібною бідою. Вона розповіла, як правильно змащувати рани, як бинтувати тощо. А ще - порадила нам купати дитину.

І малий за два тижні, можна сказати, вибрався з “того світу”. Рани на ногах затягнулися, залишилися де-не-де невеликі червоні плями. Хлопчик уже сам ходить, навіть хоче бігати, гарно їсть, сам почав залазити в люльку. Але часто нервується та чогось лякається.