Коли тепло в душі, а в серці – неспокій

Марія одразу, без вагань, погодилась на таку пропозицію. Жінку не засмучувало і не насторожувало навіть те, що від її теплої, затишної міської квартири до віддаленого села відстань у понад сотню кілометрів. У своїх мріях вона вже все давно спланувала до найменших дрібниць. Крім того, житлом її пообіцяли забезпечити. Звісно, не квартира у місті, але запропонована невеличка сільська хатинка її цілком влаштовувала.

Щойно вийшовши зі старенького автобуса, Марія із здивуванням захоплено роздивлялася довкола.

– Дивна, – перешіптувалися допитливі жіночки. – Тут молодь старається дременути в місто, а вона приїхала в нашу глухомань, та ще й радіє.

А Марія й справді почувалася тут надзвичайно щасливою з першої миті перебування. Навіть повітря у селі мало особливий запах. Задоволеною вона залишилась і від знайомства  зі своїм новим колективом – хоч невеличким, проте, як одразу зауважила, дружелюбним і товариським.

На жаль, не так дружелюбно в перший день навчання сприйняли нову вчительку її учні – розмалювали крейдою стілець і влаштували ще чимало різних дрібних капостей. Їхню перевірку на витривалість вчителька пройшла успішно. А на перерві, коли діти стрімголов вибігли у коридор, до Марії Іванівни підійшов шестикласник Сергійко зі словами:

– Не гнівайтесь на них, вони усім таке «бойове хрещення» влаштовують. А ви дуже цікаво розповідаєте…

Марія, хоч трохи і образилася на своїх учнів, першу зустріч з якими уявляла зовсім по-іншому, після таких слів усміхнулася. Із цим хлопчиною вони якось одразу знайшли спільну мову і навіть заприятелювали.

Нове життя, нові знайомі, нові враження… За перевіркою домашніх завдань та уроками в школі минав час. Не встигла оглянутися, як добігав до завершення навчальний семестр. Попереду – довгоочікувані свята і канікули.

Увесь тиждень Марія Іванівна не була схожою на себе – завжди усміхнене обличчя, змінив задуманий, серйозний вираз. Помітили це і колеги по роботі. Тож коли хтось із них запитав, у чому причина такого різкого перепаду настрою, вчителька пояснила це хвилюванням перед батьківськими зборами. Вона обдумувала, що скаже кожному з батьків про їх учня, хоч для Марії Іванівни усі її шестикласники були гарними дітьми. За неповних два місяці, відколи вона приїхала у село, вчителька намагалася максимально приділити увагу кожному своєму учневі, щоб допомогти розкрити той чи інший талант. Та з наближенням зборів, все більше хвилювалася, чи правильно все робить і як на це відреагують батьки. От батько Максимка після того, як вчителька запропонувала його синові відвідувати заняття з вокалу (у нього дуже добрий слух і голос, тож гріх такий талант закопувати в землю), приходив до неї сваритися. Мовляв, навіщо його синові ці дівочі заняття – він щодня ганяє м’яча у дворі із сусідськими хлопцями, то ще засміють його. Але за якихось два-три тижні, коли Максимка делегували на вокальний конкурс, що проходив у райцентрі, і він зайняв там перше місце, батько кардинально змінив свою думку. Навіть приходив просити вибачення і подякувати вчительці.

Хвилювалася Марія Іванівна ще й тому, що не зі всіма батьками за цей час встигла познайомитися.

…Із журналом та рожевим записничком у руках вчителька поспішала до класу, куди вже помалу сходились батьки. У поспіху, задумавшись, не огледілась, як по коридору розлетілися журнал і записник, а з нього – її вірші, кожен з яких Марія записувала на окремому аркуші паперу.

– Ой, вибачте, – повернув її до реальності приємний чоловічий голос. – Я зачиняв двері, аж раптом почув гуркіт. Болить?

– Та це я – роззява, задумалась і наткнулась на двері, – із вимушеною усмішкою через біль у руці відповіла вона.

Чоловік позбирав розкидані аркуші паперу. Один із них тримав у полі зору довше. Це був вірш про нерозділене кохання.

– Вибачте, що прочитав. Це – особисте, сокровенне, знітившись після мовчанки, сказав він. – Просто вже з перших слів тут, наче про мене написано. Моїм коханням теж знехтували – дружина покинула мене і нашого сина… Казав мій Сергійко, що ви – дуже хороша вчителька,  а ще – найкращий друг для них.

Їхню коротку розмову перервав хтось із батьків, намагаючись увійти до класу, адже вони так і залишились стояти біля дверей.

Батьківські збори, незважаючи на побоюванням вчительки, пройшли дуже добре. Марія, втомлена від важкого, напруженого дня і разом з тим щаслива його завершенням, вийшла зі школи. У сутінках вона помітила чоловічу постать. Це був Михайло, батько Сергійка.

– Сьогодні такий чудовий вечір. Ви не проти, якщо я вас підведу додому, – якось невпевнено почав розмову Михайло.

Марія не заперечувала. Вони йшли повільно, обговорюючи різні теми, милувалися білим лапатим снігом, що тихо падав з неба їм до ніг. А ще – голосно сміялися, коли натрапили на слизьку гірку, де знову не обійшлося без падінь із невеличкими травмами та синцями.

…Жінка тієї ночі ні на мить не стулила очей. Вона закуталась у свою теплу, рожеву, мов записничок, ковдру і мрії. Почуття, що переповнювали її, були високими, чистими, всеохопними. Пройшло лише декілька годин, відколи вони розійшлись, а Марія вже з нетерпінням чекала наступної зустрічі. Вони знову ходитимуть холодними засніженими сільськими вуличками, говоритимуть про все на світі. Від цих думок на душі ставало тепло-тепло, а на серці – неспокійно. І цей неспокій чи не вперше вона знову і знову хотіла відчувати…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: