«Не йди проти

Проте свого одинака несла дуже високо. Він мав все: і хліб, і до хліба. А ще – вишуканий одяг, комп’ютер, мобільний телефон, бо Марта Іванівна з чоловіком – інтелігенти-вчителі, працювали в сільській школі і тільки й знали, що догоджати своєму чаду.

Про весілля думала і сама Христя, і її родина. Надіялись, що Василеві батьки дадуть згоду на одруження молодих. Адже Христина була вже при надії. Проте Марта Іванівна була проти їхніх почуттів і зустрічей. «Щоб це все розлетілося в пух і прах, – проявляла вона ненависть до молодої дівчини. – Дивись, яка хитра. Бігала вечорами, хто зна з ким, а тепер причепилася до мого сина, мовляв, він батько її дитини. Оце – розум! Такий треба мати, отак треба вміти чіплятися до невинних хлопців, зводити на них наклепи, – бідкалася жінка сусідам. – Та не буде цього! Бо мій син ще не до дітей, він сам – дитина. Вчитися треба! Професію здобувати, щоб мати добру спеціальність, машини хоче… А таких, як Христя, ще буде багато. Аби лише якась гідна трапилася».

Марта Іванівна мріяла дати синові гарну освіту, щоб він міг працювати у місті. А там, дивись, і «принцеса» – багата наречена – стане перед ним на коліно. Мрії, мрії… Кожна  мати хоче своїй дитині добра, але не думає про чужих.

А як же Христя? Вони з Василем вчилися в одному класі, разом мандрували зі школи. Марта Іванівна бачила це все, але не переймалася, поки не дійшло до людських пересудів. Ось тут вона й заговорила, коли довідалася, що її Василько бігає на здибанки до Христі. Бо не про таку невістку мріяла.

Закінчили діти школу. Василь, хоч вчився посередньо, поступив у вищий заклад, звичайно, з допомогою батьків. А Христя? Мала дівчина здібності до науки, та грошей не мали її родичі. Тож змушена була залишитися у селі і допомагати батькам по господарству. А потім – бавити маленького Івася, від якого відцурався Василь, прислухавшись до настанов своєї матері.

Коли хтось з перехожих глянув на малого, то здавалось йому, що то Василько в дитинстві. Він був таким же білявеньким, з волошковими оченятами. «Як дві краплі води – така схожість», – доносили до Марти Іванівни. Але її серце на той час було черствим, безжальним і немилосердним. Не признавала онука, та й усе. Якби не прикрий випадок із сином.

Василь до науки не дуже брався. Важко давалися йому ті заняття. Колись в Христі списував, а тепер було байдуже. Часто згадував Христю, її відвертість, приязнь, бо таки мав хлопець почуття до неї. Розумів свою провину. Якби ж не матір…

Запустив Василь ту гірку науку, зв’язався з поганими хлопцями, почав випивати, курити, а там – іще гірше. Почав залицятися до міських дівчат, бо мати хотіла «пані з міста». Але вони не звертали на нього жодної уваги, не хотіли зустрічатися з тим, хто колеться наркотиками.

Коли Марта Іванівна отримала звістку про поведінку свого сина, вжахнулася. «Що це? Хіба якась помилка? Хіба мій Василько на таке здатний?» – подумала. Мерщій з чоловіком поїхали в місто, де навчався їхній син. А Василь вже лежав у лікарні – в наркологічному відділенні.

– Синку, що з  тобою? – Марта Іванівна зблідла, побачивши худе синове обличчя. – Я тебе не впізнаю, дитино…

– Ти цього хотіла, мамо, – промовив хлопець. – Кажуть, Христя хлопчика має. Якби ви не опирались, але це – мій син. Він мені сниться ночами. Простягає до мене рученята, а я через своїх родичів не можу обійняти його. Він – ваш онук, а ви відцуралися.

– Васильку, я хотіла, щоб ти вчився, щоб ти в місті був, а ти знову ту гулящу дівку згадуєш. Марту Василівну взяла злість, а не жалість до власного сина, котрий вже котився у прірву. Звідти його негайно треба було витягувати.

Їхню розмову слухала літня санітарка. Не втримавшись, і своє слово додала.

– Не роби, жінко, дурниць, – озвалася вона нарешті. – Хоче дівчини, то хай жениться. Навіщо забороняти. Не роби гріха, перед Богом нічого не сховаєш. І ніколи не йди проти Божої волі, бо Він за непослух карає. Колись згадаєш мої слова. Рятуй сина, не думай про багатство. Кожна річ – ніщо. Маєш менше, чи більше – проживеш. А житимеш без віри – втратиш усе.

Задумалася Марта Іванівна над тими словами: «Може, вона і правду мені сказала. Послухаю поради старшої жінки. Побачу, що з того вийде», – схаменулася нарешті.

– Збирайся, сину. Поїдемо до Христі, до малого, – видавила з себе неохоче. – Хай буде так, як ти хочеш.

Василь аж здригнувся від почутого, зіскочив з ліжка, повеселів.

Коли приїхали до Христі, вона розгублено глянула на них.

– Чого, люди добрі, завітали до нас? Ви мене не хотіли. Я сама якось впораюся – без вашої допомоги, – щиро зізналася.

Та Василь не хотів відступати.

– Прости нас, Христю. Необдумано ми вчинили. Я хочу бачити сина, – впав перед Христею на коліна.

Раптом з хати вибіг Івась і кинувся до Василя: «Татьо, татьо!». Марті Іванівні аж млосно стало.

– Збирайся, дочко, з малим. Поїдемо до нас. Будете разом жити. В нас місця багато, вистачить усім. А там – як Бог дасть, – раптом її серце зм’якло.

Живуть і дотепер. Христя – хороша господиня. Крім Іванка з’явилися на світ ще дві донечки-близнючки. Марта Іванівна тішиться внуками і картає себе за минуле. Василь заочно закінчив виш, зараз вчителює.

Сім’я як сім’я… Звичайна, повноцінна, робітна і… щаслива.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: