Бедуїни гнали їх пустелею

У Тетяни була початкова стадія хвороби тазостегнових суглобів, тому і вчилася на медика, щоб дати собі раду. Однак, на роботу в районі влаштуватися не змогла - не було місця. Якось на базарі зустріла свою давню знайому. Та пообіцяла влаштувати Тетяну на роботу за її профілем, але натякала, що іноді доведеться надавати, крім медичних послуг, ще й сексуальні. Але зумисне не розповіла про інші досить важливі деталі, натомість, змальовуючи всі матеріальні вигоди майбутнього. Знайома і гроші свої дала на переліт - це остаточно спокусило молоду жінку. Якби бідолашна могла уявити, яке пекло чекало її попереду…

Тетяну та ще одну дівчину до Єгипту супроводжували наші хлопці. Ото вже набачилися, як кажуть, усіляких див! З одного боку - комфортні дороги, а з другого - неозора пустеля, яку не бачать туристи, і де у забутих Богом та людьми піщаних дюнах живуть напівдикі племена…

На кордоні їх передали бедуїнам, привезли у велике шатро, де було ще 15 жінок: росіянок, білорусок, молдаванок і навіть грузинок. Бедуїни гнали їх пішки 12 кілометрів пустелею, де віяли посушливі вітри-хамсани, до кордону з Ізраїлем. Удень невільниці знемагали від спраги, а вночі мерзли. З першої спроби кордон перейти не вдалося, і їх погнали назад. І так було кілька разів. Жінок, які не могли йти, віддавали жебракам, що пленталися за караваном, а ті ґвалтували їх.

Коли нарешті вдалося перейти кордон, полонянок оселили в якомусь будинку. Прийшли купці-сутенери відбирати живий товар. Тетянину приятельку по нещастю забрали працювати в бар, а Тетяну через загострення хвороби залишили у перекупника. Жінка погано ходила, подолавши такий важкий шлях, жахливо боліли суглоби. Так вона стала рабинею, хазяїн пропонував Тетяну різним чоловікам за “невелику” плату. Від безсилля і гніву жінка почала пити, тому їй зовсім перестали платити.

Так минали дні за днями, невільниця втрачала людську подобу, а разом із нею віру в те, що колись вирветься звідти і повернеться додому. Та одного вечора наскочив поліцейський рейд. Усіх жінок забрали до дільниці, де з ними особливо не церемонилися, бо резонно вважали, що ті знали наперед, на що йшли. Потім була депортація додому і курс “повернення до життя” в одному з київських реабілітаційних центрів.

Зараз би Тетяна подала цивільний позов на свою “добру” землячку, яка обманом заманила її в заморську країну, але тієї шахрайки нині не знайдеш в Україні.