Щастя на краю землі

– Летите додому чи в гості? – помолившись, запитала збентежену Віру черниця.

– Лечу до тітки. Трохи боязко. Ніколи не літала.

– А я часто літаю. З місією. Проте наймиліші подорожі до України, – розповідала з «діаспорним» акцентом сусідка. – Мій рід походить із західноукраїнського містечка. Я народилася в Америці. Тато з мамою наполягли, щоб вивчила українську мову. Вони дуже шанували традиції.

– Я також із західноукраїнського міста.

Розмова заспокоїла. У вікно ілюмінатора заглядало сріблясто-золоте небо. І Вірі здавалося, що хмари несуть великого літака, наче пір’їнку.

…Віра досі дивується, що візу відкрили. Бо в неї – ні чоловіка, ні статків. Поїздку спонсорує тітка. І квиток купила…

… – Починаю життя з чистого листка, – кинув Юрко, чоловік, збираючи свої речі. – Ти ж не проти розлучення?

– Таки йдеш до неї? – поцікавилася Віра

– Тату, а я? – втрутилася в розмову донька. – Мені вже вісімнадцятий. Маю право вирішувати, де і з ким жити.

– Уляно?! Що ти таке кажеш? – Вірі аж біля серця замлоїло.

– А що? Дора, ну… татова майбутня дружина, мені одяг дарує. Косметику. В неї велика квартира. Дача. Вона вміє заробляти гроші. Ще дві нові точки на ринку відкрила. Не те, що ти, мамо. Усім в будинку уколи за дякую робиш. Наче, мати Тереза. Крім того, тато моє навчання в коледжі оплачує, а не ти зі своєї убогої медсестринської зарплати.

Донька повторяла слова свекрухи. Та завжди вважала, що Віра – не пара для її сина. І внучку налаштовувала проти невістки.

– Ось ти, мамо, розповідаєш, яка добра тітка Софія. Виховувала тебе з дядьком Яковом. Просто, пошкодували сироту, бо своїх дітей не мали. А двокімнатну квартиру в «панельці» залишили з радості, що виграли «зелену карту». Вони вже скільки часу в Америці живуть? Могли б, крім різдвяних посилок, і доларів підкинути, якщо так тебе люблять…

…Юрко вже майже два роки живе з Дорою. Бізнесують обоє на ринку. Уляна більше в них, аніж вдома.

Коли збиралася в поїздку, донька зневажливо мовила:

– Навіть не прошу нічого привезти зі Штатів. Своїх грошей у тебе нема. А в рідної тітоньки точно не попросиш…

…Віра й незчулася, як розповіла про своє життя сусідці.

– Тільки Господу відомо, чому так все складається. А ви ще така молода, – мовила черниця.

– Уже сорок.

Черниця усміхнулася:

– Долі вік не підвладний. Можливо, щастя чекає вас на краю землі, а, може, в дорозі до вас.

– Та це я в дорозі до щастя. Зустрінуся з тіткою. Вона ж мені з тринадцяти років маму замінила. Побачу Америку, океан. Почуваюся, наче дитина в очікуванні дива…

…Софія з Яковом запитували, як минув політ, про доньку. Віра розповіла все, як є. Тітка з дядьком засмутилися.

…Готувалися до свят. Вірі було незвично зустрічати новоріччя та Різдво майже при літній температурі. Довкола зелено. Зима лише за календарем.

– Ми запросили сусіда на святковий обід, – сказала Софія. – Він недавно вселився у свою спадщину. Приязний чоловік. Крім цього будинку, отримав ще й інший – на березі океану – для відпочинку. Коли почув, що приїжджає наша донька з Європи, думаю, Вірцю, ти не проти, що ми тебе так представили – бо так і вважаємо, Ентоні запропонував усім поїхати туди. Він має невеличкого моторного човна. У тебе як з англійською? Послухала мене, підтягнула трошки?

– На курси ходила.

…За святковим столом Віра почувалася трохи незручно. Мало розуміла з того, що говорив гість. Благо, тітка з дядьком були за перекладачів. І нітилася від його поглядів, які час від часу ловила на собі. Полегшено зітхнула, коли Ентоні видякувався.

Наступного ранку вирушили до океану. З ночівлею. День пролетів для Віри, наче мить. Стільки емоцій, вражень… Уперше в житті побачила захід сонця над океаном. Здавалося, небесне світило  занурюється у теплу купіль, і від цього вона набирає незвичних кольорів.

Повечерявши в місцевому ресторанчику, збиралися спати. Віру сон не брав. Тихенько вийшла з будинку. За кілька кроків океан. І безмежне зоряне шатро теплого каліфорнійського неба. Склала руки човником, підставила під нічні небеса. В долоні падали не зорі – короткі миті щастя…

Ентоні спостерігав за Вірою. На фоні океану ця вродлива тендітна жінка здавалася такою маленькою і беззахисною. Чому, коли вона сміється, в очах сум? Вловив себе на думці, що давно так ніжно не думав про жінок. Після смерті дружини мав короткі романи. Але не зустрів такої, як його покійна Емілі…

Ентоні чекав, коли Віра повертатиметься в будинок.

– Вам подобається океан? – запитав, повільно вимовляючи слова, аби гостя його зрозуміла.

– Так. Океан чудовий. Це – казка для мене. Дякую за запрошення.

Присіла на східцях тераси. Задумливо дивилася на океан. Ентоні дивився на неї…

Незчулася, як пролетіли американські канікули. Уже спаковані подарунки. Софія крадькома витирає сльози. Звикла до тутешнього життя, але за племінницею та рідною землею тужить. Завтра прощальна вечеря. Післязавтра – літак…

Ніжність Ентоні до Віри змінилася на закоханість. Він хотів, аби з її очей зник смуток. Ловити разом з нею різдвяні зорі над теплим океаном. Оберігати. Він дізнався від Софії, що Віра не заміжня. У неї доросла донька. Втримати б цю жінку… Але її чекає дорога в далеку, невідому йому країну…

Софія з Яковом запросили на прощальну вечірку Ентоні. Софія запримітила, що сусід небайдужий до Віри. Знала, що він удівець. Немає дітей. Жив, поки не отримав пристойну спадщину, на півночі країни. Має гарну роботу. І характер ніби нічого. Чи здогадується Віра про почуття Ентоні? Якщо ні, то, може, воно й на краще. Полетить додому, а окрайчик душі залишить тут. І буде думати. І буде боляче…

Ентоні прийшов з подарунком для Віри. Приніс квіти і намисто з мушлів…

– Ти б раніше, Віруню, спати лягла. В дорозі добре не відпочинеш.

– Ще трішки на вулиці посиджу. Помилуюся січневим теплом. Коли ще таке випаде?

Ентоні вийшов на терасу свого будинку. Думав: чому було не зізнатися цій жінці, що вона йому подобається? Не запитати, коли вона знову приїде до мами Софії?.. Його серце підстрибнуло від радості, коли побачив Віру на сусідському подвір’ї.

– Місс Віра, – покликав тихенько.

Вона вже йшла спати. Не почула…

…Літак набирав висоту. Мільйонне Сан-Франциско ставало крихітним…

…Цього ж вечора Ентоні зважився поговорити з Софією. Попросив, аби запитала Віру, чи погодиться спілкуватися з ним. Зізнався, що вона йому подобається. І пожалкував, що не сказав про це сам…

Віра добиралася додому. А на неї чекало послання від тітки Софії. Вона ще не знала: мине час, і великий лайнер знову понесе її у далечінь. І вона ловитиме зорі щастя під теплим каліфорнійським небом. Разом з Ентоні. На краю землі. Бо далі – океан…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: