Я тебе кохаю, бачу уві сні

Здавалося, що з перших хвилин життя Максиму не таланило. Взяти хоча б той факт, що народився він дорогою до пологового будинку: пологи були передчасні, і матір не встигли доставити до місця. Але, дякувати Богу, все обійшлося.

У батьків Максима була маленька однокімнатна квартира у “хрущовці” поблизу залізничного вокзалу. Вони займалися дрібною торгівлею на базарі - “купи-продай”. Ледь зводили кінці з кінцями. Але й ті гроші, які вдавалося заробити, як правило, пропивали. З раннього дитинства Максим уже знав, що таке голод. Часто-густо, залишаючи його маленького вдома - на дитсадок не вистачало грошей - батьки “забували” залишити хоча б щось із їжі. А ввечері, коли поверталися з базару, приносили з собою... горілку. Іноді Максиму перепадала якась булочка або цукерка. Це вже було свято.

Коли пішов до школи, особливої радості хлопець не відчув. З перших днів навчання “не пішло”: усі діти в класі були підготовлені до школи, а його хто готував? Домашні завдання робив так-сяк, контролювати і допомагати не було кому. А тут ще лихо: кудись зник батько. Сусіди “внесли до вух” хлопчини, що батька, буцімто, за крадіжку посадили. Мати тепер пила ще більше, з’явилися у неї “друзі”, з якими “заливала” горе аж до ранку. Здавалося, про Максима вона зовсім забула.

Так-сяк закінчивши дев’ять класів, при допомозі вчителів він вступив до ПТУ, яке готувало фахівців-залізничників. Хлопець мріяв стати залізничником ще з дитинства: він довго міг дивитися услід потягам, що везли людей у невідомий для нього світ. “Які вони щасливі! - думав хлопець. - Якби мені кудись поїхати”.

В училищі Максим почувався набагато краще, ніж удома. В гуртожитку чиста постіль, в їдальні - смачна їжа, якої він удома ніколи не бачив. З’явилися друзі. Почалося нове життя.

Куховарка Марина відразу запримітила худорлявого високого хлопчину, який їв, здавалося, з якоюсь жадібністю, ніби ніколи не наїдався. Якось вона підійшла до нього:

- Давай миску, ще накидаю тобі борщу.

- Не треба, - ніяковіючи відповів Максим, - я уже ситий.

- Давай, давай, не соромся. Як тебе звати?

- Максим.

Відтоді Марина постійно давала йому добавку. Максим з’їдав усе. Дівчина з жалем дивилася на нього і думала: “Це ж треба так довести хлопця. Де він жив? Хто його батьки?

Якось під час сніданку Максим побачив біля своєї тарілки невеликий пакуночок. Що це? Може хтось поклав і забув? Підійшла Марина і, нахилившись, стиха промовила: “Із Днем народження, хлопче! Це тобі”. День народження? Він і забув про нього. Хіба коли-небудь удома хтось згадував про це? Розгорнувши пакуночок, побачив маленьку іконку і хрестик на ланцюжку. Відтоді Максим не розлучався із цим подарунком. Ланцюжок і хрестик носив постійно, а іконку поставив на тумбочці. Хлопці, з якими жив у кімнаті, іноді дозволяли собі поглузувати з нього: мовляв, Марина закохалася в тебе. Максим відмовчувався. Але один був особливо настирливим:

- Ти, напевно, вже спиш із куховаркою?

- Не говори дурниць.

- Це не дурниці. Говорять про неї, що вже не з одним із хлопців переспала.

Не пам’ятаючи себе, Максим ударив кривдника кулаком в обличчя. Хлопець, заливаючись кров’ю, упав. Викликали “швидку”. У нього був зламаний ніс і струс мозку. Батьки того хлопця подали позов до суду. Максима засудили до одного року ув’язнення. Коли Марина дізналася про все, то гірко плакала: через неї постраждав бідний хлопчина. На побачення до нього в колонію вона поїхала, як це тільки було дозволено. Її приїзду Максим дуже зрадів.

- Ну, як ти тут? - схвильовано запитала Марина. - Навіщо ти заступився, дурнику, за мене?

- Я не міг по-іншому, - коротко відповів. - Я ніколи не дозволю, аби тебе хтось кривдив. І стиха, ніяковіючи, додав:

- Я тебе кохаю. Часто бачу тебе уві сні.

Пройшов рік. Максим повернувся, і Марина добилася, аби його поновили в училищі. Тепер при кожній можливості вони зустрічалися. Обидва відчували, що до них прийшло велике кохання. Якось Марина запитала:

- Максиме, чому ти ніколи не питаєш, скільки мені років?

- Бо це мене не цікавить.

- Як то не цікавить? Ти знаєш, що мені вже “стукнуло” двадцять шість.

- Ну то й що? Хіба це має якесь значення?

- Має. Ти зовсім молодий. Знайдеш собі однолітку.

- Нікого я шукати не збираюся. Ти у мене єдина. Ось закінчу училище, і ми одружимося.

Минули роки. У Марини і Максима вже двоє діточок. Він працює помічником машиніста електровоза, отримав двокімнатну квартиру. Кожної неділі, коли Максим буває вдома, вони всією сім’єю ідуть до церкви.