Не родися вродливим, а щасливим!

В одному поліському селі на фермі працював хлопець, звали його Петром. Ще підлітком він бігав на ферму щоденно, щоб допомогти матері, яка була дояркою, а закінчивши школу, став конюхом. Петро любив коней змалку і з повагою ставився до них. Але не тільки коні, а й навіть корови, відчуваючи добру душу хлопця, вибігали з колгоспної череди полащитися до нього.

Проходили роки. Ровесники Петра одружувалися, заводили сім’ї. Не стала обминати цієї теми вже і матір хлопця. Не раз і не два заводила із сином розмову про одруження, а сама з великим жалем крадькома дивилася на свого одинака, ховаючи гірку сльозу. Домасі було уже за сорок, коли на світ з’явився її білявий, крикливий малюк. Жінка жила бідно, заміж не вийшла, тому і вирішила народити дитину, хоч, по правді, трохи боялася, що не зрозуміють її люди, осудять. Проте ніхто не осоромив Домаху, не поглузував із неї, а навпаки, підтримали добрим словом, допомогли.

Та от, наче злий жарт зіграла з нею доля. Дала життя любій дитинці, здоров’ям не обділила, а про вроду наче забула. Грубе, видовжене, некрасиве, наче з каменю витесане обличчя, великий ніс та вуха - це була її кровинка, Петро. Хлопець ще у школі відчував на собі повні відрази погляди, тому ріс замкнутим і відлюдкуватим. Незручно почувався серед галасливої молоді, і тому лише у товаристві коней міг дозволити собі скинути ту страшну маску скутості. Поряд із цими гарними, вірними тваринами оживала його душа, з уст починала литися милозвучна мова.

Працювали на фермі дівчата. Серед них була і білява красуня Люба. Сміхотлива, проворна дівчина подобалася Петру, проте хлопець знав, що його почуття схожі на вечірню зірку на небі, яку кожного дня бачиш, та ніколи до неї не дотягнешся. Часто Люба ловила на собі дивний погляд хлопця, який наче спотикався об дівочу красу, і присоромлений повертався назад до юнака. Часто хлопець мовчки допомагав Любі (у допомозі нікому не відмовляв). Бідони поносить, корів почистить тощо. З дівчатами Петро розмовляв мало, а коли що і скаже, то несміливо, уривчасто.

Вихідних на фермі не буває. Тут кожного дня вистачає роботи. На вечірнє доїння 31 грудня все було, як завжди. Проте хтось уже приніс ялинку, яку дівчата швиденько встигли прикрасити. І полилися з усіх сторін вітання з наступаючим Новим роком. Кожен бажав як собі, так і іншим, усього найкращого, здійснення бажань та мрій. Усі мали піднесений, веселий настрій.

Не обділили увагою і Петра, якого за його працелюбство дуже поважали. “А тобі, хлопче, - підштовхуючи того до гурту дівчат, викрикнула сорокарічна повногруда Ярина, - бажаю оженитися в наступному році. Досить тобі “бобильом ходити”. Та й матері твоїй допомога в господі потрібна (натякаючи на престарілий вік останньої). Он скільки дівчат, вибирай якусь. То котра з вас за Петра піде?” - жартувала молодиця.

Дівчата сміялися, проте кожна думала: не дай Боже такого чоловіка. Краще вже у дівках зостатися, ніж іти за такого “красеня”, як Петро. А хлопець у ту мить наче читав дівочі думки. Опустилися, ніби під великим тягарем, плечі, потупився погляд, і став він помаленьку відходити у сторону, щоб піти і знову, немов у солому, заритися у свою самотність. Люба встигла перехопити на мить отой погляд, сповнений відчаю, жалю і ще чогось такого, що примусило дівчину сказати слова, про які вона потім ніколи не пошкодувала: “А ось мене, Петре, вибереш чи погордуєш?”. Усі навкруги залилися сміхом, прийнявши дівочі слова за жарт.

Того вечора Петро і Люба йшли додому разом. Розговорилися. Спочатку скупо, та слово за слово, і між молодими людьми полилася душевна розмова. Дивувалася дівчина вмінню хлопця так гарно говорити. Звикла бачити його завжди мовчазним та понурим.

Несподівана звістка літала селом: “Красуня Люба виходить заміж за конюха Петра!” - наче вітром розносилася новина від хати до хати. Чого тільки не вигадували люди, щоб зрозуміти те, що відбувалося. “Певно, зурочено дівчину, не відає, бідна, що робить”, - гомоніли молодиці. А Люба в цю хвилину знала одне: що вона - найщасливіша на світі, бо кохає свого Петра, а він кохає її. І ніколи, жодного дня, жодної хвилини свого життя вона не пошкодувала про свій вибір. Усе життя бути коханою. Чи не про це мріє кожна жінка?

Ось і розбери, що таке людська врода? В одного вона на обличчі, а в іншого - у серці, в душі. І, певно, не поспішаймо відвертатися від людини, якщо у неї не дуже приваблива зовнішність. Можливо, саме Він чи Вона - наше щастя, на яке ми чекаємо.