Коридор Вазарі - найбільша таємниця Флоренції

Коридор Вазарі - це, безперечно, червона доріжка Флоренції, але про його існування знають далеко не всі. Приватний надземний перехід з’єднує галерею Уффіці з Палаццо Пітті і містить найбагатшу колекцію картин європейських майстрів.

Як і багато визначних пам’яток Флоренції, історія коридору пов’язана з могутньою родиною Медічі, чия влада розквітла в XV-му столітті. Козімо I Медічі, великий герцог Тосканський, купив Палаццо Пітті в 1549 році. Його вважали найрозкішнішим палацом Європи аж до завершення будівництва Версаля в Парижі на початку XVIII-го століття.

У родини Медічі була лише одна проблема. Щоб потрапити зі свого нового будинку до обох офісів Уффіці, де працював Козімо, і Палаццо Веккіо, їхньої попередньої резиденції, Медічі мали перетнути Понте Веккіо - головний пішохідний міст Флоренції над річкою Арно.

Сьогодні сотні туристів юрбляться навколо ювелірних магазинів, розташованих на мосту, але тоді на ньому були крамниці м’ясників і чинбарів, які влаштовували свій бізнес ближче до річки.

Козімо I Медічі ухвалив сміливе рішення. Він наказав побудувати надземний прохід з одного боку Понте Веккіо, який мав простягатися від Палаццо Пітті до Уффіці.

1564 року Джорджо Вазарі розробив проект критої галереї 1,2 кілометра завдовжки, яку офіційно звели на честь одруження сина герцога. Але Козімо мав й особистий інтерес. Він був людиною впливовою, боявся замахів і прагнув приховати своє приватне життя.

Частина коридору перетинає верхній балкон церкви Санта Фелічіта, що дозволяло родині Медічі відвідувати службу, не штовхаючись із простолюдинами або можливими вбивцями.

Але найголовніше - коридор був приватною спорудою, побудованою на громадській території, що недвозначно натякало на повсюдну владу герцога.

Втім, попри його величезний політичний і фінансовий вплив, не всі підкорилися вимогам будівництва. Сім’я Маннеллі відмовилася знести свою невеличку вежу, яка опинилася на шляху галереї, і перехід довелося будувати в обхід неї.

Сам коридор, без сумніву, не мав би жодної цінності, якби не приховані в ньому художні скарби.

В галереї Вазарі розташована одна з найбагатших колекцій автопортретів художників. Її стіни прикрашають понад тисяча полотен митців від XVI-го століття до наших днів, серед яких - Дієго Веласкес, Марк Шагал, Пітер Рубенс і Рембрандт.

Колекцію збирали наступні покоління Медічі, та й самі художники також дарували свої портрети галереї.

Сьогодні, щоби потрапити всередину коридору Вазарі, треба заздалегідь замовити екскурсію, а вартість квитка складає 89 євро за одного. Дітей до 12 років і відвідувачів на візках всередину не допускають.

До коридору входять із галереї Уффіці, а виходять через непомітні двері біля гроту в розкішних садах Боболі позаду Палаццо Пітті. Фотографувати не дозволяють, а перебувати в коридорі можна тільки в супроводі співробітників Уффіці.

Багатьох відвідувачів розчаровує той факт, що в самій галереї можна провести лише годину, хоча гуляти тут можна було би цілий день, вбираючи унікальну атмосферу цього місця.

Картини розвішені так щільно, що багато з них екскурсовод навіть не встигає назвати, а про те, щоб насолодитися шедеврами, навіть не йдеться.

Попри це, екскурсія дає чудове розуміння цінності і значущості колекції. Якщо в більшості художніх галерей світу експонати розгруповані по напрямках, епохах і творчості окремих художників, в коридорі Вазарі картини висять у хронологічному порядку, і часто на тому самому місці, де їх повісили члени сім’ї Медічі.

Деякі автопортрети, як, приміром, той, де художник малює себе в дзеркалі, відображають оригінальний стиль, загалом не властивий живопису XVI-XVII століть. Інші роботи відкривають творчу особистість своїх художників - чимало автопортретів написані з гумором і навіть нахабством, якого не побачиш на багатьох полотнах тієї доби.

Галерея також стала свідком деяких драматичних подій XX-го століття. Так, увечері 26 травня 1993 року біля коридору Вазарі підірвався автомобіль із вибухівкою. П’ять людей загинули, багато отримали поранення, а ділянки проходу було сильно пошкоджено. Відповідальною за вибух вважають мафію.

У 1940-х роках Муссоліні під час візиту Гітлера відкрив вікна в частині коридору над Понте Веккіо. Кажуть, що краєвиди Арно і колекція творів мистецтва справили на диктатора таке враження, що єдиний міст, який фашисти не висадили в повітря під час відступу, був Понте Веккіо.

Стоячи біля цих вікон і оглядаючи класичний тосканський краєвид, цікаво спостерігати за натовпом туристів, які несамовито роблять селфі на тлі флорентійських вулиць. Багато хто з них й гадки не має про безцінну колекцію автопортретів, що приховалася прямо над їхніми головами.

Дивний італійський напій, який викликає галюцинації

Таємничий рубіновий колір, високий вміст алкоголю, секретні інгредієнти та галюциногенний ефект – цей італійський коктейль давно став предметом місцевих легенд.

Впродовж дня залізні ролети на будинку номер 10 по вулиці Віа Фрателлі Каландра щільно зачинені. Жодних пізнавальних знаків та старі графіті, які вкривають стіни будівель на цій тихій вулиці Турина, створюють враження занедбаності та безлюдності. Але після десятої вечора (щоночі, окрім понеділка) два невеликих ліхтарі спалахують над входом, і один з ролетів піднімається – відчиняється бар «Таманго».

Парадоксальним чином цей бар, в якому подають славетний коктейль дивовижного рубінового кольору з нібито галюциногенними властивостями, розташований поряд з Палаццо Нуово – однією з головних будівель Туринського університету. Лише за лічені хвилини ви потрапляєте з осередку розуму і логіки у божевільний світ Аліси в країні чудес. Саме такі історії розповідають студенти та нічні відвідувачі про загадковий напій, який вважають італійським різновидом абсенту.

28-річна Андреа Лаваль згадує, як вона дві години гасала за собакою в парку, після кількох порцій напою. А інша шукачка сильних відчуттів – Тулія Пертузіо, коли востаннє спробувала «Таманго» більше 10 років тому (хильнувши три келиха напою за вечір), вистрибнула з автомобіля на ходу в пошуках фонтану, заснула прямо під його струменями, а потім втекла з лікарні в інвалідному візку.

Кілька років тому, коли я був студентом, я чув розповіді про хлопця, який танцював на даху після всього двох порцій «Таманго». Але коли я сам вирішив скуштувати магічний напій, я не зміг випити й половини – відчуття печіння в горлі, яке, здавалось, спускалось до самого шлунку, виявилося нестерпним. З того вечора я постійно відчував, що справу з коктейлем не закінчено. І от, під час останньої подорожі до Турина я таки зазирнув у бар на Віа Фрателлі Каландра.

Крихітне приміщення має з десяток столиків та ще кілька місць біля стійки бару. Приглушене світло та аромат східних пахощів створюють містичну атмосферу навколо головного частування закладу.

Назва коктейлю походить від імені героя новели 1829 року французького письменника Проспера Меріме про раба Таманго, який повстав проти свого господаря. У 1958 році американський режисер Джон Беррі зняв однойменний фільм за сюжетом роману. Тим не менш, серед студентів-завсідників бару коктейль – краще відомий своєю міцністю, таємничими інгредієнтами та потужним ефектом.

«Таманго» готують з суміші рослинних і кореневих настоянок, – розповідає Елена Ді Лоренцо, винахідниця коктейлю, яка 36 років тому відкрила бар разом зі своїм (нині покійним) чоловіком – Боско Ді Лоренцо.

«Подорожуючи світом, ми збирали рецепти трав і коріння, які додають у напої під час весілля, похорону та інших подій, щоби підбадьорити гостей. Кожна рослина має різний ефект або мету», – каже господарка бару.

Насичений червоний колір «Таманго», який готують із суміші африканських рослин та коренів, надають напою листя розелю – різновид гібіскуса, який за словами Елени Ді Лоренцо викликає почуття ейфорії та бажання танцювати.

«Для найкращого ефекту половину порції випивають одним великим ковтком, а решту – повільно цідять, – розповідає жінка. – Насправді, коктейль не спричиняє галюцинацій. Хоча його ефект значно залежить від індивідуальної реакції організму».

«Рецепт «Таманго» містить не лише алкоголь – це було б надто просто, – каже господарка, посміхаючись, коли бармен починає готувати напій для мене і мого друга Рафаеля. – Але більше я вам розповісти не можу: таємниця – частина нашої історії».

Наші напої готові – з льодом і скибочкою лимона їх подали в пластикових склянках. Різкий запах бензину спочатку міцно вдаряє у ніс. Як і кілька років тому, з першим ковтком горло починає нестерпно палати вогнем.

Після половини порції, я відчуваю, як мої долоні теплішають і легке поколювання здіймається угору по руках. Тим не менш, цього разу мені вдається допити «Таманго», щоправда впродовж двох з половиною годин.

Я відчуваю його потужну дію, хоча, здається, що всі інші в барі – у гіршому стані, ніж я. Рафаель несподівано починає розмовляти німецькою, а половина студентів-китайців, які наважились замовити другу порцію, вже сплять на столах.

Незважаючи на вміст спирту 85%, Таманго не є найміцнішим напоєм бару. Його «старший брат» «Девасто» (що означає «спустошення») містить ще більше алкоголю. Виявляється, що всі коктейлі в барі Таманго треба пити з повагою і смиренністю. Якщо ви візьметесь за них зухвало, розплата буде нелегкою.

«Якщо вас не побили в дитинстві, – каже Рафаель (він продовжує розмовляти німецькою), – «Таманго» зробить це з вами у дорослому віці».

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: