Жорстоке серце матері

За вікном не вщухав холодний осінній дощ. Ганна сиділа на лаві, слухала його хлюпотіння, і серце огортав такий смуток, що хотілося ридати. На очах з’явилися сльози. Сльози, які не висихають у неї довгі роки, і вже, певно, ніколи не висохнуть, бо вона ніколи не зможе собі цього пробачити.

Коли Андрій повернувся з армії, батьки не примушували його одружуватися, як інші.

- Хай погуляє, - казав батько. - Я одружився у тридцять років і вже нажився.

Такої ж думки була й мати. Вона була впевнена, що за її сина вийде заміж будь-яка дівчина. Але ж їм хотілося мати невістку з багатої сім’ї, щоб не осоромитися перед селом, адже Андрій був у них єдиним сином. А у нього була своя доля. Закохався він у найбіднішу на той час дівчину. Вона жила удвох із матір’ю, а оскільки були навіть не з їхнього села (прибилися звідкілясь), колгосп виділив їм стареньку покинуту хатину, де вони й мешкали.

Наталя була чи не найвродливішою дівчиною у селі, але соромилася своєї бідності. Їй не вірилося, що хтось із нею захоче поєднати свою долю. Тож, коли Андрій одного разу в клубі запропонував провести її додому, Наталка сприйняла це як злий жарт. Та помилилася.

З часом їхні зустрічі переросли у велике справжнє кохання, вони мріяли про одруження. Ой як хотілося цього Наталі, але дівчина розуміла, що такі мрії марні, бо коли про їхні стосунки дізнається мати Андрія, вона її до нього не допустить.

Коли до Ганни дійшли чутки, кого її син проводить додому, вона мало не втратила свідомість.

- Мамо, але я ж її кохаю, - казав хлопець.

- Тобі що, дівчат у селі мало? - репетувала Ганна. - Не пущу на поріг моєї хати!

- Мамо, але ж Наталя вагітна від мене, - не здавався Андрій.

У Ганни потемніло в очах.

- Тим більше не дозволю тобі з нею одружитися, звідки ти знаєш, що вона від тебе груба?

Андрій був упевнений, що ця дитина від нього, але переконати матір не зумів. Тому змушений був покинути свою кохану.

В селі всі знали, що Наталя вагітна, бо вже й видно було. Одні засуджували, інші співчували. Тільки мати була її розрадою.

- Не переживай, доню, - казала вона. - Адже й мене колись покинув коханий, коли була вагітна тобою. Переживемо і зараз. Бог завжди з нами.

Боліло в Андрія серце, коли він ненароком зустрічався з Наталею, але вона не засуджувала хлопця, хоча серце рвалося до коханого. Ганна ж вирішила зробити все, аби він забув Наталю, і одружила його з дівчиною із сусіднього села, яку сама йому й засватала. Андрій сприйняв дружину як належне, і життя поплило у спокійному руслі. Але коли Наталя народила сина, надзвичайно схожого на нього, Андрій знову втратив спокій. Його душа була там, із нею. Помітила це Ганна, помітила й Оксана, дружина Андрія, бо ж знала, про що люди говорять. Тож, щоб не сталося лиха, Павло з Ганною вирішили купити сину будинок у місті, думали, на відстані їм буде легше. “А народиться дитина, - думала Ганна, - тоді все й налагодиться”. Та минали роки, а Оксана не народжувала. Стривожилася Ганна, коли дізналася, що її невістка народити дитину не зможе ніколи. “То, певно, Бог мене так покарав”, - подумала. Але, щоб якось усе владнати, вона запропонувала синові з невісткою взяти дитину з дитбудинку, і допомогла їм у цьому. Тож невдовзі з’явився у них маленький Петрик.

Оксана і Андрій прийняли його як рідного. Не могла натішитися онуком і Ганна. Але люди розуміли, що то не від щирого серця вона так раділа, адже знали, що рідний онук, якого вона не хотіла визнавати зовсім, там, у Наталі. А малий Андрійко підростав і все більше ставав схожим на батька: ті ж кучері на голові, ті ж чорні оченята. А як було дивитися на це Андрієві? Якось він приїхав до батьків у село, а коли вийшов із автобуса, побачив, що на зупинці стояла Наталя з сином. Ніби знали, що він приїде, і вийшли назустріч. Не стримався, підійшов до них, пригорнув обох до себе і заплакав.

- Я люблю вас, - ледве вимовив, вони теж горнулися до Андрія. Люди, що стояли неподалік, дивилися на них, і не могли стримати сліз.

Коли Андрій зайшов до хати, батьки зраділи, але помітили, що він якийсь збуджений.

- Що з тобою, сину, - запитала Ганна. - Не знаю, мамо, щось так на душі мені важко. А важко, мабуть, тому, що я виховую чужу дитину, а мій рідний син живе без батька. Невже тобі, мамо, не болить серце, коли ти дивишся на мої муки? Навіщо я послухав тоді тебе?

Ганна не впізнавала сина. Що з ним сталося? Адже на цю тему він раніше ніколи не говорив. Від’їжджаючи, Андрій сказав батькам:

- Не цурайтеся, тату й мамо, Андрійка. То ваша кровинка.

З тим і поїхав. Можливо, щось відчувала його душа, бо наступного дня до батьків у хату прилетіла страшна звістка: Андрій загинув у автокатастрофі. Їхньому горю не було меж. А під час похорону до домовини підійшла Наталя з малим Андрійком. Поцілувала покійного і звернулася до дитини:

- Попрощайся, синку, з батьком.

Ганна заридала на все кладовище. Вона ладна була зробити все, аби син цілував не мертвого, а живого батька, та була безсила щось змінити. Пригорнула до себе маленького Андрійка, Наталю і крізь сльози вимовила:

- Пробачте мені за мої гріхи. Андрій так любив вас, а я ту любов не сприйняла. Не цурайтеся нас, бо у нас уже більше нікого й нема.

Тож переступила Наталя поріг Ганниної хати. Але було вже пізно.