А тата-втікача і баби-шептухи не знає…

Міняючись місцями, хлопець так ніжно торкнувся її стану, що вона зашарілася. Чомусь зразу подумала, що екскурсанти будуть уважні одне до одного і поїздка вдасться. Однак, чи тільки тому? Її душу пройняла якась трепетна іскра, та вона зразу погасила її в собі: “Чому ти радієш? Адже недавно так обпеклася, а тепер знову мрієш про оте справжнє, неповторне — про кохання з хлопцем, який міг би стати майбутнім порадником, підтримкою, чоловіком, врешті-решт… Чи не забагато нафантазувала?”

І Наталка вирішила спрямувати свої думки ближче до мети поїздки: любуватися високими смереками, розкиданими по полонинах, потопати в озерцях синіх барвінків, що звисали по крутих спусках, кам’яними бескидами, спостерігати за змійками гірських потічків. А коли вийшли на першому перевалі, вдихнули чисте, напоєне ароматом трав повітря, здалося, що всі думки, всі негаразди вивітрились, знялися вгору і зникли у голубіні такого близького тепер неба. “Яка краса!” – вирвалося само собою з її уст. “А й справді тут неповторно!” – почула за плечима. Наталка не помітила, що свої слова вимовила вголос. І не помітила, як услід за нею увесь час йшов Вадим. Вона озирнулася — і очима зустрілася з таким же захопленим поглядом хлопця. “Спостерігаючи таку красу, й оступитися можна,” – сказав він і легенько підтримував її в мандрах гірськими стежками.

День минув, як казка. Ніч для них була не менш казковою. Бо коли решта екскурсантів відпочивали, вони… рахували зорі, шукали кожен свою, а потім вигадували траєкторію, по якій ці зорі можуть зустрітися. Їм залишився ще один день. А він був такий цікавий… Бачили, як визріває у великих чанах овечий сир. Дегустували вурду, мамалигу, банош. Не обійшлося без ватри і співів біля неї. Відчайдухи перескакували вогнище. А він його “переступав”. Високий! При сході з гір вслухалися у гуцульські наспіви, не могли надивитися на чудові витвори мистецьких рук. Вадим подарував дівчині дерев’яне намисто, оздоблене різнокольоровими зірочками, а Наталка Вадимові — оригінальний гуцульський пояс. Запаслися пахучим трав’яним чаєм. Незабутній останній день поїздки. Прощальний. Та не для них.

Вони вирішили одружитися. “Як же то так, сину? Кажеш, у неї державна квартира, ні кола, ні двора. Знаєш її тільки кілька днів… Не допущу!” – почув від матері.

Вадим з Наталею таки одружилися. Її мати не питала, яка в нього квартира чи хата. Зважила на доччині почуття. Тільки брат Микола жартував: “Та він же такий високий, як смерека. То ти його з гір викопала?” А Вадиму справді треба було добре нахилятися, аби обійняти свою кохану. Йому зручніше було її, пушинку, легенько підняти із землі.

Народилося у них маля. Чудове дівчатко. Назвали Настусею. Росло, правда, не таким високим, як батько. У маму вдалося.

Свекруха не прийшла ні в загс, ні на маленьку святкову вечірку, ні на родини. Не прийшла також і його рідна сестра. Вадим образився на своїх, та ненадовго. Мати все-таки… Якось затягли його до себе додому. Ніхто не знає, про що там йшла мова, що з її Вадимом сталося, та вернувся якийсь не такий. Задуманий, похнюплений, мовчазний… Як уже не розговорювала його Наталка, ні про що довідатися не могла.

І от одного разу Вадим зібрався і, коли нікого не було вдома, зник. Наталка шукала, переживала й у міліцію звернулася. І почула в телефонну трубку: “Не шукай його. Ти йому не потрібна. Ні ти, ні твій виродок!”

Чи вона недочула? Чи справді бабуся може так сказати про синову кровинку? Наталка убивалася з розпачу, намагалася зустрітися з чоловіком, та він уникав її. Дивно виходило… Якщо Наталя йшла по тротуару, а назустріч Вадим чи його мати, вони швиденько перетинають вулицю, аби не зустрітися з нею. Й під колеса автомобіля не бояться попасти… І не тільки з нею. З Настусею також.

А Настуся росла без батька. Недоспані ночі, хвилювання біля ліжечка донечки, коли та хворіла, життєві труднощі падали лише на мамині плечі. Незабаром з’явилися питання: “Он у Нелі є тато, і у Марійки також. А чому у мене немає?” Важко було видумувати різні причини. Дізналася, що батьки розлучені, коли підросла. Мати повернула собі дівоче прізвище. “Нічого, матусю, я буду добре вчитися, почну працювати — і нам буде легше жити», – заспокоювала Настуся. Дочка гордилася мамою, коли підросла. А тата -втікача і баби- шептухи не знає… Може, для неї так краще. Недавно заміж вийшла. Вже й своє сонечко підростає.

А Вадим? Ходить, втупивши очі то в простір, то в землю. Люди не бачать, що в них діється: високий дуже. Можливо, для нього такий шлях життя, скерований мамою, сприйнятливий? Однак, не думаю.

Іде рік за роком. Старість за плечима. А ти, Вадиме, забув дитяче щебетання, ніжні обійми ласкавих жіночих рук. Не спізнаєш поцілунків внученьки. Не візьмеш у свою чоловічу руку маленьку дитячу долоньку, ведучи її в дитячий садок…

Коли дивишся йому вслід, у душі виникає якийсь дискомфорт. Зневаження? Співчуття? Ні, Вадиме, мені таки тебе не жаль. А вам?

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: