Як у твою долю, серденько, прийти?

Після вечері удвох, коли випили чимало різних дорогих напоїв, назву яких Богдан навіть не запам’ятав, він відчув, що сп’янів, адже раніше ніколи не вживав стільки спиртного. Як опинився у розкішному ліжку з Тетяною Василівною - не пам’ятав… Так почалося нове подвійне життя Богдана. Йому імпонував зв’язок із Тетяною Василівною: ще б пак - це була не яка-небудь жінка. Її пристрасні поцілунки, пестощі - хлопець був ніби у раю. Та й не дивно, адже вона - перша жінка, з якою він мав близькі стосунки. Але у діжці з медом була велика ложка дьогтю: треба було брехати Ірині, якось пояснювати матері, чому часто не ночує вдома, звідки у нього з’являються дорогі речі, модний одяг. Як це було принизливо і прикро! Богдан відчував себе перед Іриною зрадником. Але палка любов Тетяни Василівни засліпила його, забрала міцно у свої тенета.

Практика закінчилася. Любов продовжувалася. Богдан врешті-решт змушений був розповісти матері правду. Розмова була важкою для обох.

- Синку, виходить, ти зрадив Ірину і продався за дорогі шмотки?

- Я дуже переживаю через зраду. Я так винен перед Ірою. Але зрозумій, мамо, я кохаю Тетяну Василівну.

- Яке може бути кохання… Вона ж старша за мене.

- Ну то й що. Любов не знає віку.

Мати промовчала. Що скажеш, коли ця багачка міцно тримає сина у своїх обіймах. Ще б пак - такий молодий коханець. А вона ж, напевно, має багатий досвід зваблювання. Матері залишалося змиритися, щоб не втратити прихильності сина.

З Ірою Богдан тепер зустрічався нечасто. Зізнатися їй у всьому - не вистачало мужності. Брехати і викручуватися було все важче. Одного разу, коли закінчилися заняття і трапилося так, що хлопець із дівчиною зустрілися у роздягальні, Іра сказала:

- Богдане, треба поговорити. Сподіваюся, ти зможеш приділити мені трохи уваги.

Говорили довго. Богдан відверто розповів усе, нічого не приховуючи. Іра плакала. Він нервово курив.

- Ну що ж, любий, така наша доля. Більше я з тобою зустрічатися не хочу, - сказала, ніби відрізала. Вона винесла вирок.

- Пробач, якщо можеш, - стиха промовив Богдан.

Іра мовчки відвернулася.

Пройшло півтора року. Богдан після закінчення вузу, звісно ж, працював на фірмі Тетяни Василівни. Про їхні стосунки тут знали всі, але з цього приводу ніхто вголос нічого не казав: кому хочеться залишитися без роботи? Богдан, як і раніше, жив у матері - так захотіла Тетяна Василівна. До неї приходив, як то кажуть, за викликом. Одного разу, не дочекавшись дзвінка від коханої, Богдан вирішив сам поїхати до неї. Домогосподарка відчинила двері - виглядала чомусь розгубленою.

- Тетяна Василівна вдома?

- Так, - відповіла вона, ніяковіючи, але я спитаю хазяйку, чи прийме вона вас. Богдан був украй здивований - ніколи раніше такого не бувало.

- Не треба питати. Я сам пройду до неї.

Він рвучко відчинив двері зали. На розкішному дивані на колінах у незнайомого йому чоловіка сиділа напівроздягнена Тетяна Василівна.

- Це ти? А я тебе не кликала.

- А я вам не слуга, аби приходити на ваш виклик.

Це була їхня остання зустріч. Тільки тепер Богдан зрозумів усе. Як міг він довіритися цій підступній жінці? Своїми руками зруйнував прекрасне чисте кохання…

Богдан перейшов на роботу в іншу фірму. Хлопець дуже важко переживав зраду: адже вона була подвійною - він зрадив і його зрадили. Як хотілося знову повернутися до Ірини, покаятися… Чи пробачить вона? Що він скаже їй, аби виправдатися? До телефону вона не підходила. Трубку брав хтось із батьків, і завжди казав: “Ірини немає вдома”.

Декілька разів він намагався зустріти її біля інституту. Все даремно. У деканаті йому сказали, що вона більше тут не навчається. Нарешті Богдан вирішив піти до Ірини додому. На колінах проситиме в неї пробачення. Двері відчинила мати Іри.

- Можна побачити Ірину?

- Вона тут більше не живе.

- А де вона? - у відчаї закричав Богдан.

- Хлопче, цього я тобі не скажу.

На роботі ніби на деякий час вщухав біль відчаю і туги за коханою. А вечори і ночі стали для нього справжньою мукою. І чим більше часу проходило, тим ці пекельні муки ставали все більш нестерпними.

Одного разу, коли на душі було так сумно, мати, пильно дивлячись на сина, запропонувала:

- Синку, давай сходимо до церкви на вечірню, помолимося, адже через тиждень Великдень.

Він погодився. Пішли до монастирської церкви - кажуть, там дуже гарні богослужіння. Прийшли заздалегідь. Народу було ще не дуже багато. Богдан із цікавістю озирався. Раптом побачив, як поряд пройшли декілька монашок. Він ледь не скрикнув - останньою йшла… його Ірина. Бліда, схудла, вона йшла, не підводячи очей. Богдан хотів кинутися до неї, але мати міцно тримала хлопця за лікоть:

- Не роби дурниць, - прошепотіла вона, - ти і так наробив їх багато. Це її вибір. Господь вказав їй життєвий шлях, і ти не маєш права втручатися.

Впродовж усієї служби він не зводив очей з Ірини. Ось вона - поруч, і така недосяжна. Невже все дороге у житті втрачено назавжди?

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: