«А все могло би бути інакше…»

Завжди весела Галя умить посмутніла. «Розлучена я. Але тепер знаю точно: мій Володимир скоро повернеться до мене. До ворожки піду», – відповіла упевнено Галина.

Через кілька днів вона уже розповідала Вірі про візит до ворожки. Хоч і дорого їй заплатила, але надія є! «П’яти у нього пекти будуть, очі тільки тебе перед собою бачитимуть, і він прибіжить до тебе», – запевняла ворожка.

Минув іще тиждень, як у їх цех зайшов високий, вродливий чоловік. Попросив покликати Галину. Галя лукаво підморгнула Вірі: «Це – він! Я ж казала…», – із гордо піднятою головою підійшла до Володимира. «Чого прийшов, красеню? Скучив, чи що?» – єхидно заусміхалася. Не хотіла, щоб чоловік подумав, що вона досі плаче за ним. Як тоді, коли вигнав її з дому, бо застав в обіймах коханця. Галина клялася, що це перший і останній раз. Мовляв, Сергій кран полагодив. Випили трішки. А вона за любощами скучила, на які у Володимира завжди бракує часу. «Ти гадаєш, бути машиністом потяга легко? Найперше – висипатися треба, щоб потім за кермом не заснути, а ти про якісь любощі кажеш. Не думав, що обділив тебе ними. І зраду простити – не зможу», – Володимир був категоричним і подав на розлучення. І тоді сусідка порадила їй піти до ворожки, яка вміє причаровувати чоловіків.

Галина уся аж світилася, коли повернулася на робоче місце. Схвильовано розповідала, як Володимир впав перед нею на коліна, просив прощення, обіцяв їй золоті гори, аби лишень повернулася до нього. Це був її, Галини, тріумф!

Володя і надалі їздив у далекі рейси, тижнями не бував удома. Як і колись, Галина чекала не так на нього, як подарунків, які завжди з поїздки привозив, і грошей. Та одного разу Володимир чомусь довго не повертався з роботи. Галина занервувала: де він? Чому навіть не зателефонує? Він завжди попереджував, щоб сама йому не телефонувала, не відволікала його, коли веде потяг. Але ж він давно має бути вдома… І Галина не витримала, набрала номер його мобільного, але він був «поза зоною».

Усю ніч Галина виходила до воріт, виглядала чоловіка, але його не було. І тільки зранку на її телефоні висвітився незнайомий номер. Схвильований жіночий голос говорив про якийсь нещасний випадок, про те, що Володимир тепер у лікарні, далеко від дому, і йому ампутували ногу. Мовляв, хай вона запише адресу і приїде…

Галину наче окропом облили: «Яку адресу, якщо самі кажете, що це далеко? Чим туди доберуся? За які кошти? Лікуйте його, а там видно буде», – сказала сердито і вимкнула мобільник.

О, Боже, яка ж вона дурна була, що ходила до тої проклятої ворожки! Навіщо повертала Володимира? Адже насправді любила не його, а гроші, яких він їй ніколи не шкодував. Біля нього вона почувала себе маленькою, вередливою дівчинкою, забаганки якої виконував завжди й охоче. Володя дуже хотів дитину, але Галина таємно пила пігулки, бо вважала, що найкраще – слід для себе пожити. Накупляє собі коштовностей, дорогого одягу, парфумів, норкової шуби ще в неї нема, а тоді можна про дитя думати.

Галина, заливаючись слізьми, розповідала колегам про свою біду. На роботу тільки-но влаштувалася, грошей нема, а її чоловікові лікуватися слід. Та й квиток багато коштує. Галина назвала вигадану адресу, де нібито лікується Володимир, бо насправді не знала, де він.

Начальник цеху скерував, щоб зібрати кошти для Галини. Запропонував їй написати заяву на відпустку за власний рахунок, щоб поїхала до чоловіка. Галина усім гречно подякувала. Ховала гроші у гаманець і душа її тріпотіла від щастя. Он як чудово усе обернулося. Ті гроші – її. І вона використає їх для себе! Наприклад, поїде з Сергієм на море. Чи куди він захоче. Ніхто й не здогадається. На дієту сяде, аби похудати. Щоб повірили їй, як перейнялася вона бідолашним чоловіком. Сергій не одразу погодився на її пропозицію, та врешті не зміг встояти перед чарівністю її благальних очей.

У той час, коли Галина ніжилася зі своїм кавалером, Володимир переносив нестерпні муки у госпіталі. У пам’яті, мов у тумані, пропливав той страшний день, що змінив усе його життя. Тоді якихось пів години залишалось йому до поїздки додому, як несподівано побачив на колії маленьку дівчинку, що розгублено плакала. А назустріч вже мчався товарний потяг. Мить, і він ще встиг відкинути дитину з колії, де на пероні істерично кричала якась жінка, очевидно, мати дівчинки. Володимир подався убік, зачепившись черевиком за рейку. Сильний біль у нозі, в усьому тілі, і він – знепритомнів… Опам’ятався у реанімації чужої лікарні чужого міста.

«Ми зробили усе, щоб врятувати вам життя. На жаль, врятувати ногу не змогли», – опустивши очі, мовила молода лікарка. Володимир спитав, чи сповістили про трагедію дружину. «Ваш мобільний розтрощило, а номер, який ви назвали, невірний. Мабуть, у шоці ви просто його призабули», – Тетяна Ігорівна, так звали лікарку, не хотіла нашкодити своєму пацієнту і сказала неправду. «Ви не вмієте брехати. Скажіть, дружина не приїде до мене?» – спитав Володимир. «Не знаю», – розгублено мовила лікарка. Жаль розривав йому груди. Він кохав Галину, простив їй зраду, хотів з нею дітей. А тепер, коли потрапив у біду, вона його просто відфутболила?

На роботі Галина упевнено розповідала, як мучиться Володимир, бо погано гоїться рана після ампутації. Витирала набіглі сльози, а в голові пролітали кадри її відпочинку з Сергієм на березі моря. Коли вона сіла на дієту і відчула легкість і в тілі, і в серці. Про чоловіка намагалася не думати. Вона ще настраждається з ним. А тепер чим допомогти зможе?

Галина відкинула Володимира, а інша, Тетяна, його рятівниця, притулила, пригорнула до себе. Розраджувала, дмухала на рану, коли робила перев’язку. Така ніжна, як квітка. І не скажеш, що вона лікар-хірург.

У ту ніч Тетяна чергувала. Володимир не знає і сам, яка сила потягла його в її кабінет. Завтра його виписують, тому спитав: «Таню, вірніше, Тетяно Ігорівно, виписку мені не забудьте». Лікарка вмить зірвалася з-за стола. Пильно-пильно глянула йому у вічі. «Не тільки виписку – тебе, Володю, забути не зможу. І взагалі, якщо вдома тебе не чекатимуть, пам’ятай – чекатиму я». Дивно, але в цю мить він не відчував фізичного болю, а лише щемке тріпотіння у серці, якесь дивне відчуття, коли не хочеться відпускати руку незнайомої, по суті, людини, яка за короткий час стала рідною. «Спасибі, моя рятівнице», – відповів Володимир, почервонівши.

… «Чому не попередив, що приїдеш?» – спитала Галина ще з порога. Приїзд чоловіка не входив у її плани. У той вечір вона наварила, напекла, бо чекала Сергія. «Бачу, ти не рада, що я повернувся», – мовив Володимир ледь чутно. «А чому радіти? Що доглядати тебе доведеться? За що жити будемо? За твою інвалідську пенсію? А де шуба, діаманти, які ти обіцяв?» – мов заведена, торохкотіла Галина. Її слова різали Володимира по-живому. Він мовчав, втираючи сльози.

А через тиждень – Галина не застала його вдома. «Пограє дурня і повернеться. Кому він такий потрібен? Далеко не зайде без ноги» – заспокоювала себе Галина. Не знала тоді вона, що світ не без добрих людей, і в дорозі додому і назад допоміг Володимиру його вірний друг – помічник машиніста Антон.

Минав час, а Володимир наче у воду канув. Нічого. У неї є Сергій. Дарма, що у нього хвора дружина. Це навіть оправдовує їх обох. Він молодий, здоровий і йому потрібна жінка, як вона, Галина, – вродлива, сексуальна, здорова.

Здавалося, так буде завжди. Та одного дня Галина нащупала гульку в грудях. Заціпеніла. Злякалася. Не повірила: звідки взялася ця біда? О, Боже, як їй страшно і самотньо. Де її Володя? Він тепер їй так потрібен! Зрозуміла: не ворожка тоді його навернула, а він сам, бо кохав її. Як їй бути? Де взяти кошти на лікування?

Якось вирішила поїхати в райцентр просити. Багато людей тепер так роблять. Стала на мосту, під яким шуміла повноводна річка. В руках тримала табличку, на якій було написано: «У мене – пухлина в грудях. Допоможіть на лікування». Враз її погляд вловив вродливого чоловіка, який ішов мостом, ледь накульгуючи. Поруч із ним – симпатична білявка, що тримала його за руку. Галина не повірила своїм очам – Володимир! Вона ладна була з моста стрибнути, аби він не помітив її. Але вони уже зупинилися біля неї. Стали читати табличку. «Здрастуй, Галю. Не сподівався побачити тебе тут такою. А я з дружиною у відпустку приїхали. Таня захотіла подивитися наші краї. Дитину чекаємо».

Галина ніби прикипіла до моста. Заледве витиснула зі себе: «Прости мені, Володю. І не забувай». Йому б відповісти Галині словами, які колись почув від неї: «Кому ти така потрібна?» Але він промовчав. Затиснув їй у холодну руку купку купюр. Рясні сльози заливали обличчя Галини. Ще мить – і її Володимир, її загублене щастя, зникне за цим мостом. І вона більше ніколи його не побачить. А все могло бути інакше…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: