“Мені мама про вас казала”

Оксана раніше відпросилася з роботи, бо з самого ранку почувала себе погано. Дорогою додому вирішила забрати з дитсадка сина. “Щоб чоловік увечері уже за ним не їхав”, – подумала.

Ще в коридорі почула запах запареної кави. А потім – веселий щасливий сміх. Голос чоловіка і ще жіночий, незнайомий. Очевидно, її не чекали.

– Іди до себе, у дитячу кімнату, – штовхнула за двері сина. Постукала у спальню:

– Там Дмитрик, будь ласка, тихіше…

Уздріла переляканий чоловіків погляд і тієї високої красивої блондинки, яку вона бачила якось у чоловіка на роботі. Голова розболілася ще більше. Зараз вона одягне сина і…

Не встигла подумати, що вчинить далі – перед очима попливли зрадливі різнокольорові цятки, зливаючись в одну райдужну смугу. У лікарні, коли прийшла до тями, їй поставили діагноз: нервовий стрес. “Щось мусило це спровокувати”, – пояснював лікар їй і чоловікові.

– Так, неприємності на роботі, – Оксана байдуже дивилася повз усіх у вікно.

Вона довго видряпувалася з хвороби. На основі того самого стресу, як твердив лікар, у неї відмовила нирка. Чоловік просиджував біля неї день і ніч, і літня нянечка розповідала іншим хворим у палатах, що таку турботу чоловіка про дружину побачиш не часто.

Андрій справді, як міг, піклувався про неї.

– Усе буде добре, – запевняв і гладив схудлі Оксанині пальці. – Влітку, як і планували, поїдемо в Крим. Я, Дмитрик і ти …

Але поїхала Оксана лише удвох із сином. І не в Крим, а до мами, додому, на Херсонщину. Андрій просив, благав її залишитися.

– Невже ти не розумієш, це тільки випадок, нічого серйозного. Ти і Дмитрик для мене – усе. Решта не має значення.

Якби вона могла йому зізнатися, що навіть тепер він для неї – теж усе… Андрій часто присилав їм гроші, привозив різні подарунки для сина. Оксана не боронила йому бачитись з Дмитриком. Але сама у цей час завжди йшла з дому. Якось Андрій притримав її за руку.

– Оксано, три роки минуло відтоді. Невже ти й досі мені не простила? Ще можна усе повернути. Я люблю вас – тебе і сина.

Щось не давало їй говорити. Сказати те, що вона давно все забула. І що син сумує за ним. І вона, Оксана, теж. Наступного разу вона збереться з духом, усе пояснить, розкаже. Зробить назустріч крок.

Через тиждень, у неділю, Оксана з Дмитриком чекала Андрія. “Щось сьогодні він рано”, – подумала, коли майже на світанку хтось натиснув кнопку дзвінка їхньої квартири.

На порозі стояла жінка. Та сама висока красива блондинка. В Оксани знову попливли перед очима різнокольорові цятки. Чого їй треба? Світлана, так назвалася жінка, почувалася, здається, не ліпше. Аж надто блідим було красиве обличчя. Нічого, Оксана зараз пригостить її кавою. Запах завареної кави з того часу дуже її тривожив. Але менше з тим. Хай побачить та самовпевнена незнайомка, що їй усе байдуже. Але Світлана від кави відмовилась.

– Я поспішаю. Хочу встигнути на поїзд прямо додому. Там мене чекає донька. Дівчинка – сестричка вашого Дмитрика. Ви мусили це знати. Усе сталося справді якось випадково. Чому я ще й тепер приїхала до вас? Не знаю. Просто з рідних у мене нікого нема. Крім доньки і вашого Андрія. Але він любить не мене.

– Чим же я можу вам допомогти? – намагалася погасити неприязнь Оксана.

– Нічим. Я просто хотіла, щоб ви знали про мою доньку, про Іринку. У неї , крім мене, теж нікого більше нема. Я ж дуже часто хворію.

Ні, це вже занадто. Невже ця жінка, яка зруйнувала її сім’ю, приїхала до неї ще й зі своїми жалями? Світлана, напевно, вгадала Оксанині думки. Швидко попрощалася і пішла, залишивши тонкий запах парфумів і ще чогось незбагненного, без назви. Але Оксана знала, як діятиме далі. Коли приїхав Андрій, вона знову залишила його з сином удвох.

– Оксано, минулого разу мені здалося…

– Тобі, Андрію, справді здалося. Їдь додому. Там тебе чекають. Світлана і донька.

Андрій поїхав. Надовго. Може, назавжди. Тільки гроші присилав для сина. Листи, вітання – теж для нього. Їй – ні слова.

Скільки років минуло відтоді? Лише два, а для неї – вічність. Оксана чула, ніби Андрій таки одружився зі Світланою. І що в них підростає донька. Подруги радили і їй врешті влаштувати свою долю. Бо так і життя мине. Оксана відсміювалася: ще встигне. Ось виросте Дмитрик і тоді… Але доля розпорядилася інакше. У те відрядження до Тернополя вона зголосилася поїхати сама. Збиралася надто ретельно. Зробила нову зачіску. У валізку кинула найкраще плаття. Нехай бачить Андрій, що вона усе така ж гарна. “Оксано, він уже – не твій”. “Я знаю. Зустрінемось просто так. Я розкажу йому тільки про сина”.

Ось і поговорила сама з собою, Оксано. Добре, що подумки, ніхто не чув. Витягни ліпше оте святкове плаття. Як же ти зустрінешся з Андрієм, коли його не шукатимеш?

Андрій розшукав Оксану сам. Чекав її після семінару, на який вона приїхала.

– Звідки ти знав, що я тут? – Оксана була здивована.

– Вчора телефонував Дмитрику. Він і сказав, що ти поїхала до Тернополя.

– Зрозуміло, – Оксані хотілося одного – додому. Чекала дива, а виявляється, усе так просто, прозаїчно. Підтримувала розмову: як там Світлана, донька?

– Ми залишилися з Іринкою удвох. Коли? Давно. Майже одразу відтоді, як Світлана приїжджала до тебе. У неї була лейкемія. Андрій проводжав Оксану на поїзд. Холодні краплі дощу розбивались об асфальт, шуміли у верховіттях старих ясенів, стікали брудними патьоками кудись ген, далеко, залишаючи після себе чисту бруківку. Оксана куталась у тонкий плащ, намагалась заховатися від частих поривів вітру. Андрій прикрив її своїм піджаком.

– Візьми, а то – простудишся.

Вже у поїзді помітила, що так і не віддала Андрієві піджака, їде у ньому додому.

Ось майже і вся історія. Якби котроїсь ночі її не вирвав зі сну тривожний телефонний дзвінок.

– Оксано, пробач. Але Іринці тільки-но зробили операцію на апендицит. Їй потрібен догляд. А я ніяк не можу у ці дні залишити роботу – маю перевірку з міністерства. Може, ти…

Оксана тихо зітхнула у слухавку. До ранку майже не спала: перебирала речі – треба ж щось взяти з собою до Тернополя. Перебирала й думки, що плуталися одна поперед одної. Поспішала на поїзд: десь там її чекає маленька дівчинка, яка найменше в усьому винна. Вона знайшла її у лікарняній палаті. З такими ж синіми, як у її Дмитрика, очима.

– Ви тьотя Оксана? Мені мама про вас казала…

За вікном лікарняної палати шумів дощ. Як тоді, коли Андрій прикрив її своїм піджаком, – подумалося Оксані.

– Спи, маленька, – тепліше обкутала Іринку. – Завтра вийде сонечко. Ти одужаєш. І ми всі поїдемо додому.