Мабуть, і на небесах він ревнував її

Сини у неї красені на усе село, тому поклялася на могилі чоловіка, що вивчить їх, в люди виведе, допомагатиме в усьому, велике весілля кожному справить… Але ж не тепер, коли навчання у виші дороге, а вона одночасно обидвох вчить. Завжди смачненьке їм готує. Ще колись покійна Настина мама казала: «Порожній шлунок – порожній мозок. Аби добре вчитися – треба добре їсти».

Намножила Настя птиці, завела корівку, так що, слава Богу, вони не голодні. Але коштів на весілля ще не наскладала. Тільки тепер збагнула Настя, чому Андрієві на навчання йшло більше коштів, ніж Михайлові. Мабуть, на ту дівицю витрачав, з якою одружитися хоче. Олесею її звати. Що ж то за часи такі настали, коли діти не радяться з батьками? Колись, якщо у родині планували худобу продавати, діти попереджували, що одружуватися будуть, щоб на весіллі своє м’ясце було, без хімікатів. А тепер – женюся і все! А вона ж нещодавно бичка продала, щоб комп’ютер кожному синові купити, бо поділитися одним ніяк не могли. Одяг оновили, бо той, що ще Степан з Польщі понавозив, став їм не модний. Чого ж тоді Андрій не сказав, що женитися надумав? Врешті, Михайло на два роки старший, а за сільськими законами саме старший син чи дочка мають першими одружуватися.

Андрій, понуривши голову, вислуховував Настині нотації, і вже зовсім прибив її до землі, коли додав: «Розумієте, мамо, я мушу женитися, бо Олеся чекає від мене дитину». Настя так розлютилася на сина, що й забула, що корова недоєна, птицю слід заганяти, бо блудить у темряві.

Пізно увечері пішла Настя зі своєю новиною до сусідки Ольги. Та завжди вміє вислухати, дати слушну пораду. «Та не журись ти так, Насте. Тепер інші часи – ніхто пів села на весілля не скликає, але лишень найближчих людей. Поговорити зі сватами і дійдете мудрого рішення. Врешті, зараз і без весілля одружуються. Тішся, що бабусею станеш. Я, як ти знаєш, ніби помолодшала, відколи Іванко народився. Нема часу дослухатися до болячок», – заспокоїла Настю Ольга.

Свати виявилися людьми заможними і порядними. Самі взялися за організацію весілля, легко і з розумінням узгодили з коштами.

Прийняла Настя невістку додому. Так вирішили на сімейній раді. Олесі дошкуляв токсикоз. Жалілася на головокружіння, втрату апетиту і безсилля. Тому найкращий варіант – жити у селі, де свіже повітря, тепле молочко, свої, без хімії, фрукти та овочі.

Невістка припала до серця Насті. Тиха, спокійна, щира, вона прислухалася до порад свекрухи, обожнювала Андрія. Не сідала вечеряти без нього. Виходила раз по раз на дорогу, виглядаючи його. «Бач, а ти хвилювалася. Гарна дитина до тебе прийшла. Прихильна, мудра, не гонорова. Не так, як моя Юлька, яка колюча, мов їжак. Якби не Іванко, в якому душі не чую, давно прогнала б її з хати», – казала сусідка Ольга.

Коли на світ народилася маленька Софійка, Настя заплакала від радості. Вставала вночі до онучки, вигадувала власні колискові, купала, пеленала. Де й поділися її хронічні болячки!

З перших днів Олеся називала Настю мамою, а на ювілей – подарувала їй блузку, яку крадькома вишивала для неї.

У приємних клопотах швидко минав час. Софійка уже до школи пішла, а напередодні – до першого урочистого причастя. Михайло, що був хрещеним батьком дівчинці, з нагоди такої події, подарував їй золотий ланцюжок з хрестиком. Він дуже любив похресницю, часто купляв їй подаруночки. Настя стала дорікати йому, що час уже своїх дітей мати. Михайло тільки піджартовував: «Не виросла ще моя наречена, мамо». Насправді ж, Настя стала замислюватися над тим, що, мабуть, недарма люди кажуть, першим має одружуватися старший син, аби молодший не перейшов йому дорогу. Бо чому ж тоді у Михайла і досі дівчини немає?

Якось поїхав Андрій у відрядження. Надворі почалася гроза. Скрипіло, як старі двері, темне небо, розсипало блискавиці. То здаля, то зблизька гуркотів грім. Усе довкіл заливало водою. Олеся місця собі не знаходила. Злива почалася тоді, як Андрій уже був у дорозі: де і як він перебув її? Коли гроза притихла, вона хутко набрала номер його мобільного. Але Андрій був поза зоною. Чекала, доки з’явиться в мережі. Тремтячими пальцями натискала кнопки. Невідомий чоловічий голос насторожив її. Говорив про те, що Андрій в реанімації у тяжкому стані. Їй слід записати адресу. Це недалеко, за пів сотні кілометрів від їх дому. Сильна злива знесла його автівку в обрив.

Олеся не могла отямитися. Їй пекло у голові, сковувало усе тіло. Страшна звістка швидко облетіла село. До них стали сходитися люди. Хто – підтримати морально, інші – з пропозицією чимось допомогти. Поїхати до Андрія з Олесею зголосився Михайло. Усе-таки вони Андрієві найрідніші.

Настя рвала на собі волосся, відчуваючи непоправиме… І через дві доби серце Андрія зупинилося.

Поховали його поруч із могилою батька. Тепер їх життя поділилося на «до» і «після» смерті Андрія. Ніби десяток літ додалося Олесі. Зовсім принишкла, вбита горем Настя. Одного разу підійшла вона до Олесі і впала перед нею на коліна. Сльози градом текли по її обличчю. «Я випадково підслухала вашу з Сонею розмову, Олесю. Залишати мене збираєтесь? До батьків перебиратися хочеш? Не залишайте мене, благаю! Поживіть ще у нас. Допоки можете», – ледве вимовила Настя.

Час поступово загоював рани. Але не виліковував. Не раз вчувався їм голос Андрія. Вижався він то на городі між вишнями, то на пасіці, яку ще колись Степан започаткував. Скоро Софія випускницею стане. Якби Андрій зрадів, побачивши, якою красунею вона виросла! Атестат блискучий отримала.

Якось за вечерею сказала Олеся про це вголос: « А він бачить нас і про все знає», – мовив Михайло. Якось дивно глянув на Олесю. Цей погляд вловила Настя. Здивувалася. Вмить у її голові спалахнула ідея: хай Михайло з Олесею одружиться. Він – хрещений Соні, любить її. А ще ніяк не хочеться Насті, щоб Олеся покидала їх. Адже рано чи пізно, це станеться.

Ця ідея стала гризти Настину голову, не давала спати ночами. Через деякий час вона сказала, що має розмову з Олесею і Михайлом. Ті здивовано переглянулися. Присіли в очікуванні: «Не знаю, діти, чи правильно це, але б я радила вам одружитися. Ви давно родиною стали. Добре знаєте одне одного. Софійці буде добре біля вас. А люди поговорять і перестануть», – затинаючись говорила Настя.

Після довгих вагань і умовлянь свекрухи, Олеся погодилася вдруге стати її невісткою. А Михайло навіть зрадів ідеї матері, бо насправді давно був закоханий в Олесю.

Соня успішно навчалася у виші, була слухняною і розсудливою. Оскільки Михайло був її хрещеним, згодом стала кликати його батьком.

Підходила сумна дата – день народження Андрія. Вони саме зібралися поїхати на його могилу, як Михайло сильно захворів. Після перенесеного грипу втратив слух, тому вирішив поїхати до лікаря. Припаркував машину біля залізничного вокзалу і направився у поліклініку через колію. Не глянув ні на колір світлофора, ні не чув сильного сигналу потягу і переляканого крику машиніста. Одна мить – і все, Михайла не стало.

Після смерті другого Настиного сина, а свого другого чоловіка, Олеся зрозуміла: більше звідси вона не поїде. Не залишить наодинці нещасну Настю, для якої стала донькою. Настя ж винила себе у тім, що Михайло загинув: «Я не мала права привласнювати тебе, Олесю. Егоїсткою я була, не хотіла тебе відпускати, бо мені було добре з тобою», – ридала вона. Олеся заспокоювала Настю, а сама думала інакше: чому Михайло загинув саме на день народження Андрія? Мабуть, там, на небесах, він ревнував її. Кажуть, мертві також ревнують. І щось у цьому мабуть таки є…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: