Украдене кохання

… Синьооке літо після закінчення педінституту промайнуло, немов один день. Здається, недавно дошкульні серпневі промені проводжали його на роботу.

– Дивись, Михайле, – говорила йому тоді мати, – йдеш працювати далеко від дому. Малим був, бачили тебе очі мої, і серцю було легше. А тепер… Покидаєш мене. Не забувай, що я тебе вивела на стежину життя. Бережи свій окраєць хліба. Будь щасливий… Приїжджай…

Шляхи його долі загубились у мальовничому селі в Карпатах. Там, де стрункі смереки сягають вершин гір. Там, де верхів’я дерев зливається з синім лататтям неба. Там, де грають чарівні трембіти.

Школа, вікна якої завжди цілувало сонце, щодня кликала його серце. Діти і педагогічний колектив цілющою ниткою зв’язали його життя. І нарешті вона – дівчина.

У неї було золотисто-біле волосся. Чорні очі. Здавалося, що в їхньому погляді соковиті чорниці переливалися сонцецвітним вогником. А від їх щирої променистості в нього так легко чомусь билося серце.

Познайомились вони навесні. Довкіл цвіли садки. То був найчарівніший день.

Тихо гойдав перламутровий вітер верховіття дерев. Осипалися біло-рожеві кружальця. Падали на плечі обох, ніжно торкаючись облич і викликаючи усмішки. А на гірських схилах володарював сон-дрімота. Всіх уже приспав. Тільки цих двоє… Їх кликала в свої обійми симфонія ночі й кохання. Чарував танець повновидого місяця в суцвітті зірок.

– Михайлику, дивись, а місяць справді чарівний.

– Надзвичайний, Марічко.

– Подаруй мені квітку.

– Яку, серце?

– Едельвейс.

Довго вони блукали гірськими схилами, шукаючи рідкісну квітку. І коли знайшли, Михайло сказав:

– Нехай нашу дружбу єднає ця квітка!

Через тиждень його проводжали в армію.

– Пиши, – просила Марічка.

Листи, мов журавлині ключі до теплих осель, линули до її серця. Раділа. Відписувала. Та наприкінці служби сталося непередбачуване: до Марічки уже вчащав інший, і вона покохала його.

Михайло згадав осінній вечір. Якраз перед весіллям Марічки.

В цей останній вечір віч-на-віч розбивалася пелюсткова грань кохання. Немов підстрелений птах об стрімку скелю. Тонула у прірві неспокою.

– Марічко, чи пам’ятаєш нашу першу зустріч?

Сльози зросили її обличчя.

– Я думав, що не вийдеш навіть попрощатися.

Марічка мовчала. Каменем лягав біль на його серце.

Лише гірський водоспад не мовчав. Враз спалахнула зірка і впала униз.

– Зірка упала…

– То ти втекла від мене, Марічко…

Після її весілля Михайло, щоб згасити гіркий полих свого серця, подався з села. Коли сковував смуток, брав у руки нерозлучну гітару. Виливав невгамовний біль у дзвін струн, і злітала в небо тужлива пісня. Але що далі відходили за обрій дні кохання з найпершою зіркою, то зриміше в його серці вимальовувався силует нової надії. Надії на те, що ще прийде кохання. Сильніше від першого? Життя відповість. Та чи згасне біль від першого? Житиме. Як і благословення матері перед відходом з батьківської оселі.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: