Дощова принцеса

Вони мучили Ольгу, переслідували… Здавалося: це навіть не сон, а відбувається насправді. Кому могла розповісти про це Ольга? Відкрити таємницю, яку носила у собі ось уже майже шістнадцять років. Вона була тоді лише на другому курсі університету. Після його закінчення хотіла вчитися далі – мріяла стати лікарем. І раптом це кохання…

Воно захопило її, як весняна повінь. Ольга навіть не опиралася – плила за течією міцних чоловічих рук, жагучої пристрасті, чогось п’янкого і солодкого, невідомого їй досі. Чоловік, якого вона так безтямно любила, був набагато старшим від неї. Ольгу це не лякало, навпаки, потай гордилась, що її кохав вродливий, впевнений у собі, забезпечений чоловік. Засипав Ольгу дорогими дарунками. Не раз відчувала на собі заздрісні погляди одногрупниць, коли приходила у новому модному платті чи кофтині.

Інколи вона все-таки запитувала коханого: мовляв, що буде далі?

Довірся мені, – заспокоював він її, і Ольга відчувала себе ма ленькою дівчинкою, якій не варто ні про що піклуватися.

Вона помилилася. Коли призналася Вікторові, що вагітна, чекала радості, здивування, розуміння… А вийшло зовсім по-іншому. Він дивився на неї недовірливо, аж перелякано.

– Цього не може бути, – заперечував. – Я ж купував тобі таблетки.

Ольга чесно зізналася: вона забула про ті пігулки. Він обдав її крижаним поглядом.

– Тоді це твої проблеми. До речі, аби ти знала: у мене є дружина, син… Чому раніше про це не сказав? Але ж ми не збиралися одружуватися. Я тобі нічого не обіцяв. Просто кохав. І я не винен, що ти, Оленько, усе зрозуміла по-іншому. А тепер – мені пора.

Вона не вірила, що Віктор так просто зачинить за собою двері. Але за вікном шумів тільки вітер. Проплакала усю ніч. Уранці спохопилася: вона ж не знає про Віктора нічого. Де він живе, де працює? Познайомилися вони випадково, на вулиці. Падав дощ, а вона була без парасольки. І раптом десь з глибини вечірніх сутінків виринув Віктор. Прикрив її своєю широкою парасолею.

– Така гарна дівчина, а мокне. Ось моя машина, сідай, підвезу.

Ольга на мить завагалася. Він засміявся.

– Не бійся, я маленьких дівчаток не ображаю.

Віктор справді відвіз її до гуртожитку. Та вже наступного дня чекав біля училища.

– Заїхав подивитися, чи не застудилася моя дощова принцеса, – пожартував.

Відтоді усе й поча лося. Точніше, після того, як Ольга переселилась у квартиру, винайняту для неї Віктором.

І все-таки він повернувся. Привіз гроші.

– Ось. Тут вистачить, щоб обійшлося без клопотів. Вибач, але до лікарні підеш сама. Мене у місті багато хто знає.

Вона поплакала ще кілька днів і зібралася в поліклініку. Одразу сказала лікарці, мовляв, чим швидше, тим краще, гроші у неї є.

– Залишіть їх для дитини. Переривати вагітність уже пізно…

У село до батьків Ольга їхати боялася. Старалася, щоб і в училищі не дізналися. З нетерпінням чекала канікул. Єдина втіха – Віктор заплатив за квартиру наперед. Та й господиня трапилася добра: ні про що не розпитувала, не дорікала Ользі.

Немовля народилося передчасно. Семимісячне, кволе. Ользі було байдуже. Вона давно знала, що відмовиться від дитини.

– Хоча б назвіть дівчинку, щоб не була безіменна. Дайте прізвище, – попросила лікарка, коли Ольга писала відмову.

Вона вивела акуратним почерком: Вікторія. А прізвище дала дівоче своєї мами. Десь підсвідомо хотілося, аби дівчинка мала щось і від неї, хай тоненьку ниточку.

Намагалася про все забути, стерти з пам’яті і почати життя з чистого аркуша. Закінчила училище й одразу пішла на роботу. Влаштувалася медсестрою у дільничній лікарні невеликого міста. Її ровесниці уже давно повиходили заміж, а вона ніяк не наважу валася. На запитання та докори батьків віджартовувалася, мовляв, навіщо мені чоловік, де його доброго знайти? Ліпше удочерю собі дівчинку…

Батьки сердилися, а Ольга усе частіше думала про це. Про свою, загублену десь у дитячому будинку доньку. Вона розшукає і забере її. Удочерить. А тоді вийде заміж.

Котрогось дня вона справді зупинилася перед дверима дитячого будинку. Донька була тут. Ольга розпитувала у виховательки про дівчинку.

– Віка дуже розумна і талановита. Побачите, як вона малює. Тільки дівчинка хвора, від народження. Віка не може ходити.

І знову в Ольги, як тоді, коли Віктор зрадив її, щось обірвалося всередині. Віддала цукерки для Віки виховательці. Поглянула на доньку здалеку, коли та гралася з іншими дітьми. І поспішила попрощатися.

Ще кілька разів Ольга їздила у дитячий будинок. Передавала доньці одяг, домашні ласощі. І тільки один-єдиний раз зустрілася віч-на-віч з Вікою. Була рання осінь. Ольга приїхала в інтернат, у який перевели доньку. Ішла стежиною, рясно вкритою обпалим листям. І раптом:

– Допоможіть, будь ласка…

Віка!..

– Я не можу переїхати через бордюр. А виховательки нема. Піднесіть трішки візок. Це – неважко.

В Ольги трусилися руки. Нахилилася над візком і відчула на щоці тепле дихання доньки.

– Ну ось, дякую, – Віка усміхалася Ользі. – Ой, а чого ви плачете? Дитяча рука торкнула Олине обличчя.

– Не треба. Бачите, я не плачу…

Візок покотився далі, залишивши Ользі погляд карих оченят доньки. Це вже потім, удома, Ольга згадувала: обличчя Віки сміялося, а очі – сумні-сумні. А, може, це тільки здалося?

Більше в інтернат Ольга не їздила. Ніби боялася ще однієї зустрічі з донькою. То навіщо травмувати себе і дитину? А потім у її житті з’явився Андрій. Тихий, ніби і нічим не примітний. У містечку усі хвалили Андрія: за те, що мав золоті руки і добру душу. А вроду? Один вродливий в Ольги уже був.

Вони одружилися. Незабаром Ольга народила доньку. У сім’ї панувало тихе спокійне щастя. І раптом ця безглузда трагедія: Іринку прямо біля дому збив п’яний мотоцикліст. Уже який день донька не приходить до тями, нікого не впізнає, не розмовляє. А Ользі, тільки ледь задрімає, з’являється один і той же сон: Іринка, а поруч інша дівчинка. Стоїть біля Іринки, усміхається, а очі – сумні. Ольга кличе то одну, то другу, а нікотра до неї не йде.

І тоді вона дала обітницю – поїхати в інтернат і забрати додому Віку. Людські пересуди? Що їй до того? Андрій? Якщо кохає – зрозуміє. А ні – Ольга і без нього проживе, з доньками. Тільки ось хай Іринка одужає.

Донька справді поверталась до життя. Лікарі знову розводили руками, мовляв, тільки диво врятувало дівчинку. Ольга ж дякувала Всевишньому. Котрогось дня вона зібралася і поїхала в інтернат. Ішла тією самою з пожухлою травою стежиною. А ось бордюр, біля якого вона зустрілася з донькою.

– Ви шукаєте Віку? Її уже немає, – літня вихователька дивилася на Ольгу байдуже і втомлено.

– Її перевели в інший інтернат?

– Ви не зрозуміли. Віка померла. Ви ж так довго не їхали. Навіть не телефонували. Не знали, що вона тяжко хворіла. До речі, Віка часто запитувала, коли приїде схожа на неї тьотя. Якщо хочете, ходімо, я покажу, де її могила.

Десь високо, у небесах, дрібним дощиком плакав вітер. Маленький горбик землі і тиша.

– Я прийшла, я приїхала до тебе, доню. – шепотіла Ольга. – Прости, що пізно…

І знову, як колись, у той далекий день її зустрічі з Вікою, відчула на обличчі доторк дитячих долонь. А, може, то просто повіяв вітер, що ридав у небесах…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: