Люблю тих, кого любиш ти

– Сідайте, – почула.

Жінка поруч трохи посунулась, звільняючи місце для ще однієї людини. Дівчина присіла. Валіза в неї була невелика: додому зазвичай їхала налегку. Навпроти сидів молодий чоловік. Такий гарний, що, зустрівшись ненароком з ним поглядом, Кіра раптом зніяковіла. Очі у нього – молочно-шоколадного кольору, як і волосся. Такі не часто зустрінеш.

– «Помолимося за батьків і, може, колись діти помоляться за нас…», – вагонний співак затягнув чутливої.

Кіра приготувала гроші, вона завжди кидала кілька гривень у торбинку тим, хто співав у вагоні, щиро вважаючи, що самодіяльні артисти на це заслуговують. Та й пісня їй сподобалась.

Молодий чоловік навпроти, сидів, замислившись. І постійно виходив у тамбур. За запахом можна було здогадатися, що палив.

– Як часто, – подумала вона.

Загалом Кіра не любила, коли хтось палить, а тут пожаліла чужого хлопця. Вона всю дорогу спостерігала за ним. Помітила, що він абсолютно байдужий до оточення. Так, наче тільки про щось своє думав. На пів дороги людей стало менше, сидіння звільнились. Тепер вони сиділи удвох один навпроти одного. Кіра витягла книжку і вже не звертала на хлопця уваги. Помічала лише, коли виходив.

Цього разу супутник затримався довше, ніж зазвичай. Може, зійшов?

Сумка, очевидно, яку залишив він, самотньо лежала на полиці. Трохи занепокоївшись, Кіра все одно вирішила не звертати на це уваги. «Дивний він якийсь, дарма, що гарний», – подумала.

Раптом по гучномовцю прозвучало:

– Хай не грають в карти! Вже як тут не чути, то я не знаю, де чути! Я всі станції оголошую!

…Молодий чоловік таки повернувся. Сів і почав дивитися у вікно. За деякий час у вагон зайшла провідниця. Незнайомець, побачивши її, витяг 20 гривень і протягнув їй. Вона здивовано подивилась на нього, взяла гроші й запитала:

– Значить, повертатись ви не хочете?

– Ні.

– Навіть голос у нього гарний, не такий як у інших, – піймала себе на думці Кіра.

Вони вже під’їжджали до її станції. Раптом молодий чоловік звернувся до неї:

– Перепрошую, ви не підкажете, де у вас автостанція? Далеко від вокзалу?

– Ні. Сядете в автобус і за десять хвилин будете на місці.

– Дякую.

ЗА ВІКНОМ знову – вітер. Другий день дме, видно, на зміну погоди, подумала Ніна. Сьогодні почуття тривоги не покидало її. Може, через те, що яблунька, похитуючись, час від часу торкалась віттям скла? Здавалось, наче хтось тихенько стукає у вікно. Раптом дійсно хтось постукав.

На порозі стояв її Вадим з рюкзаком через плече.

– Синочку! Як добре, що ти приїхав і так несподівано… І чому о цій годині? Щось сталося?

– Все потім, мамо. Ухляв.

У Ніни завжди наготовлено. Раніше, як чоловік був живий і діти вдома, вона і пекла, і варила багато. Чи то за звичкою, чи тому, що подруги часто заходили «на чайок», жінка постійно готує «не як для себе».

Поки Вадим мив руки, вона вже накрила стіл. Підігрівати не довелося, борщ був теплий, і вареники не остигли. Все, що синок любить.

Але він навіть не глянув на стіл. Тільки відреагував на мовчазний, здивований погляд матері:

– Не хочу їсти. Приляжу.

І ліг, не роздягаючись, обличчям до стіни.

Ніна не стала нічого розпитувати, знала: краще не чіпати сина у такому стані, – марна справа. Як захоче, сам розповість.

Вирішила, що краще зателефонувати невістці. Аліна її чомусь не любила, мамою не називала. І в селі у свекрухи за сім років подружнього життя лише два рази була. Хоча Ніна ніколи слова поганого про неї не говорила, поважаючи синів вибір. І телефоном жінки спілкувалися лише за крайньої потреби.

– Передайте своєму Вадику, що все кінчено! Не він мене покинув, а – я! І ще – не він батько Дімулі. Вам все зрозуміло?!!! І забудьте мій номер телефону, – замість привітання почула Ніна.

Спантеличена такою реакцією невістки на дзвінок, жінка не встигла навіть відреагувати, Аліна кинула слухавку. Ніна мало за серце не схопилася: що сталося? Їй дуже хотілося дізнатися, але стерпіла.

Найближча подруга Катерина прибігла, незважаючи на погоду. Видно, побачила, що Вадим приїхав. А тут нерадісна зустріч, казна-що!

– А я тобі казала, що вона вертихвостка. З першого погляду видно було. Пам’ятаєш, й за стіл з нами не сідала і смакоту твою гидувалася їсти. Й не ночувала ні разу, – подруга була категорична. – А за онука не переймайся, відвоюємо.

Добре, що Катя прийшла, бо самій Ніні непросто було впоратися з бідою. Що гріха таїти, вона й сама бачила, що Аліна цурається її.

… Вранці таки поговорила з сином.

– Вона мені зраджує. Я на «гарячому» впіймав. На день раніше повернувся з відрядження. Одразу пішов, й речі не розкладав. А потім ще й станцію проїхав. Повертався автобусом, добре, що встиг на останній рейс.

– Тепер зрозуміло… Чому вона так?! Чого їй ще не вистачало? Ти стільки заробляєш – день і ніч в роботі. Все для сім’ї! Квартиру придбали, ремонт який зробили, все як вона хотіла. Дімчику – все необхідне, їй купуєте, що забажає! І що вона таке плете про мого онука?

– Мамо, вона ще й мене звинуватила у тому, що раніше приїхав. Бо зі своїм босом крутить. Ще й бреше, що Діма від нього. Я їй не вірю! Каже, щоб боляче зробити. Знаю цю брехуху, як облуплену.

– Що робитимеш тепер?

– Не знаю. Чесно кажучи, я вже давно від Аліни ухляв. Терпів її примхи заради сина. Поживу поки що у Юри. Він навіть зрадіє. Завтра вже їду.

– Може залишишся хоч на кілька днів? У тебе ж вихідні?

– Які вихідні! Весь час на колесах. Хоча… Побачу. Юра давно кличе до себе на фірму, каже, платять непогано. Й за спеціальністю, нарешті, працюватиму. Бо заради чого вчився?

Юра не одружувався принципово, до того ж приклад «сімейного щастя» друга був не з кращих. Тому він зрадів звільненню Вадима від «зміюки» Аліни і пристроїв його до себе на фірму: такі спеціалісти їм були потрібні. Тут теж були відрядження: їздили у різні кінці країни, встановлювали нове обладнання, навчали користуванню. Замовлень було багато, тож розумні голови та вправні руки були не зайві.

Вадим швидко освоївся на новому місці, отримував задоволення від роботи. З Аліною розлучився. Дивовижно, але дружина вже не брехала йому щодо батьківства і без проблем дозволяла бачитися з Дімою та опікуватися ним.

Минуло два роки. Одного разу його відправили у відрядження в місто, куди він випадково потрапив, пропустивши свою станцію.

Тепер Вадим з цікавістю озирався навкруги, бачив те, чого не помітив першого разу. Подумав: «Які тут привітні люди». Та й саме місто йому сподобалось: гарно прибране, все у зелені та квітах.

До місця свого відрядження дістався швидко. Тут на нього вже чекали. Обладнання, ще упаковане, стояло на складі. Залишалося тільки встановити.

– У нас цим керує Кіра Іванівна. А ось і вона.

Струнка, чорнява красуня з зеленими очима йшла просто до нього. Вадим навіть упіймав себе на думці, що вже давно так не заглядався на дівчат. А тут очей не міг відвести.

– Доброго д…ня, – Кіра раптом замовкла на пів слові.

Перед нею стояв молодий чоловік, якого вона так і не змогла забути після зустрічі у вагоні.

ТИЖДЕНЬ минув швидко.

– Все. Думаю, тепер ви самі добре впораєтесь,— Вадим, прощаючись, потис Кірі руку і чомусь не відпустив. – Мій телефон у вас є. На зв’язку.

Кіра легенько вивільнила долоню, все ще відчуваючи тепло чоловічої руки.

– Так. Ми вам дуже вдячні. На зв’язку.

…Пролунав телефонний дзвінок. Кіра взяла слухавку.

– Кіро, це Вадим, пам’ятаєте мене?

– Вадим? – серце дівчини забилося сильніше. – Звичайно, пам’ятаю. Як тільки кнопку «Пуск» натискаю, згадую.

– А я приїхав знову. Чекаю на прохідній.

ВОНИ самі не зрозуміли, як так сталося, але Кіра несподівано опинилась в обіймах Вадима.

– Я так скучив за тобою, – прошепотів їй на вухо, одразу перейшовши на «ти».

– Всього ж два тижні минуло…

Охопивши долонями голову дівчини, Вадим глянув у зелені очі й ніжно, без дозволу, поцілував її.

– Як довго я тебе чекала…

– А скільки я чекав!!! Хочу познайомити тебе з моєю мамою і ще з кимось дуже мені дорогим. Ти не проти?

– Не проти, – відповіла Кіра і подумала: «Я вже люблю тих, кого любиш ти».

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: