Колись мама тобі розкаже

Ольга тепліше вкутує виснажене тільце хлопчика. Добре, що Василько заснув. Лікар каже: сон для сина – зараз найкращі ліки. А ще потрібно робити переливання крові. У Василька – рідкісна четверта група, до того ж резус мінус. У неї, Ольги, зовсім інша.

– Шукайте батька, він – найліпший донор. І все буде з вашим сином добре, – літній лікар підбадьорював Ольгу.

Легко йому казати: шукайте. Ольга давно викреслила цього чоловіка зі свого життя. Василькові ще й року не було, як вони з Ігорем розлучилися. Усі дивувалися: як же це? Така любов була.

Вона нікому нічого не пояснювала. Просто забрала сина, свої речі і повернулася до батьків. Ігор просив, благав її не йти, залишитися, зрозуміти і простити. З ким не буває… Справді, у тому відрядженні він познайомився з однією жінкою. Звідки, як вона дізналася потім його домашню адресу, телефон – незрозуміло. Її дзвінки та лист для нього така ж несподіванка, як і для неї, Ольги.

Ольга не повірила подібним поясненням. Не зрозуміла, не простила – не змогла. Справді, любила Ігоря до нестями. А після цього листа від незнайомки ніби щось обірвалося всередині і ту порожнечу уже не заповнити ніколи.

Спалила за собою всі мости. Не спілкувалася з Ігорем, не відповідала на його телефонні дзвінки, на листи. Навіть із сином не дозволила бачитися. І ось тепер ця біда, ця несподівана хвороба. Вона б віддала синові усю свою кров по краплині, тільки б не бачити змучених дитячих очей, худеньких рученят, що безсило розкинулася на лікарняній подушці.

І все-таки треба щось робити. Завтра до Василька приїде бабуся, посидить біля хлопчика. А вона буде шукати Ігоря. Скільки ж це часу вони не бачилися? Майже сім років.

…Він не змінився. Хіба зблід, розгубився, побачивши Ольгу у дверях свого кабінету.

– Прости. Якби не Василько…

Не могла говорити. Намагалася не плакати, обіцяла ж сама собі бути сильною. Насправді відчувала, як останні сили покидають її. Була просто жінкою: втомленою, слабкою і беззахисною.

Міцні чоловічі руки пригортали Ольгу до себе. Як колись… Ольга уже не соромилася сліз. А він не боявся сказати, що і досі один. Що любить її дотепер.

До Василька вони приїхали разом. Невдовзі хлопчик став одужувати – хвороба помаленьку відступала. Тепер їх було троє.

– Ми з тобою однієї крові, – сміявся, вітаючись з сином. – Пригадуєш, як у Мауглі…

– Тому що ти віддав мені свою кров, так? – запитував Василько.

– Не тільки. Ми з тобою справді однієї крові. Колись мама тобі про все розкаже. І про те, як я довго на вас чекав.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: