Ось підросте син…

– Пам’ятаєте мене? – усміхається ще з порога Надія. – Я до вас колись зверталася зі своєю бідою та проблемами, – починає переповідати мені той свій давній біль.

Перериваю жінку. Для чого ворушити сумне? А його на долю Надії випало немало.

Жила, як і більшість сільських жінок. Вічна, зранку до вечора, робота. Разом з чоловіком утримували господарку, обробляли паї. У сім’ї уже підростав син. Тієї осені мав до школи піти. Мріяли про доньку, бо, як кажуть, у народі, одна дитина – сирота.

Чоловік трапився Надії добрий, непитущий. Усе для дому старався. І дуже хотів купити машину. Надія не перечила. Тож коли на їхньому подвір’ї з’явилося нове авто, тішилася разом із Степаном і малим Петрусем. Якби ж то було знаття…

Ще в суботу звечора до них заглянула сусідка. Чула, ніби вони збираються до Хмельницького на ринок. Може б, і її взяли з собою?

Взагалі-то, Надія поїздки не планувала. Але, власне, чому б і ні? Степанові нової куртки треба, і Петруся до школи зберуть.

Виїхали на світанку. Найбільше радів Петрусь – чи не вперше дорослі взяли його з собою у таку «подорож».

А за якийсь час нічого не стало. Ні їхнього щасливого сміху, ні жартів у легківці. Лише суцільна темрява і біль. Надія отямилася у лікарні. Як і сусідка – покалічена, але жива. А Степана з Петрусем на цьому світі уже не було. Їхню легківку підім’яла під себе вантажівка, яка, не знати чому, виїхала на зустрічну смугу.

Відтоді Надія ніби не жила. Механічно вставала удосвіта, щось робила. Найстрашнішими були ночі: довгі, нестерпні, болючі. Просила в Бога смерті і для себе, якоїсь невиліковної недуги. І якби не цей маленький хлопчик… Він був таким схожим на її сина.

Надя зустріла його в інтернаті. Від громади села вони збирали для цього дитячого закладу картоплю. Разом із ще кількома односельцями поїхала до інтернату і Надія.

…Білявий синьоокий хлопчик самотньо стояв біля вікна. Щось видивлявся у великому незнаному світі.

– Як тебе звати? – погладила дитячу голівку Надія.

– Петрусь…

У неї затремтіло і, водночас, завмерло серце. Пригортала хлопчика до грудей, а з очей капали і капали сльози. Разом з ними спадав страшний тягар, і вона, чи не вперше за багато часу, відчула дивне полегшення у душі.

Після цього Надія приїхала до редакції. Разом з нею ми телефонували у різні інстанції, цікавилися, які довідки, документи необхідно зібрати, щоб усиновити дитину. А потім жінка пропала. Не телефонувала, не з’являлася. Інколи, згадуючи Надію, я думала про те, що, напевно, вона передумала. У житті усе так непросто.

І ось Надія знову у редакції.

– Тепер я інша, правда? Це все Петрусь. Він повернув мене до життя.

Надія розповідає, який чудовий у неї син. А що не давалася чути, якось так вийшло. Нечасто вибирається вона з села до Тернополя, удома клопотів вистачає. Тепер уся господарка на ній. Але нічого, ось підросте син…

Надія усміхається. А я ловлю себе на думці, що життя – справді велике диво. Здається інколи: усе погано, нема більше сили, нема надії. І раптом – зустріч, мить, що осяйне добром і вірою. І знову хочеться жити.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: