Вірші пише… на кладовищі

А ви чули про готів? Людей, які гуляють кладовищем, пишуть сумні вірші та полюбляють поговорити про смерть?.. У Рівному їх небагато, але є. А з 18-річною Світланою ФЕДИК, рівненською студенткою та оригінальною за світоглядом дівчиною, ми зустрілися… на кладовищі біля Покровського собору. Цвинтар для неї, уявіть, - улюблене місце для натхнення та відпочинку! Правда, вона там буває переважно вночі (ми зустрілися, слава Богу, вдень!).

…Дівчина з чорним довгим волоссям, з яскраво підведеними чорним олівцем очима, тримає в руках рукописну збірочку своїх віршів (один із них ви вже прочитали). Сідає на одну із могил і зачитує:

Моє життя -

сплюндрована земля;

Моє серце -

розрита могила,

А душа -

це розбитий хрест;

Моя доля -

відкручені крила.

- Світлано, ти завжди сумна? Одинока? Романтична?.. - запитую.

- Переважно так, - поправляючи волосся, каже дівчина. - Соціум мене не розуміє, не приймає такою, якою я є. Через те тримаюсь осторонь. Люблю самотність. На мою думку, людина стає “справжньою” та адекватно оцінює дійсність тільки коли лишається наодинці із собою. А ще я люблю спокій. Лише на кладовищі його знаходжу, вночі, через те майже щотижня хоча б раз навідуюся сюди. Особливо приємно тут відпочивати та писати вірші при повному місяці.

Світлана провела екскурсію цвинтарем. Знає тут майже кожну могилу. Ось на одній із них хтось зламав квітку. Бере палицю і акуратно до неї підв’язує лілею. Трохи далі помічає зіжмаканий папірець від морозива, сердито піднімає…

Хто ж вона, ця дивна дівчина?..

Виявляється, приїхала в Рівне із міста Нововолинськ Волинської області здобувати вищу освіту. Навчається на першому курсі МЕГУ, мріє працювати в засобах масової інформації. Гірко посміхаючись, зізнається, що їй морально важко в колективі однокурсників. Тому вже звикла триматися осторонь колективу. Посміхається, мовляв, звична картина на перерві між заняттями: всі “на перекурі”, а вона за кілька метрів сидить одиноко на лавці чи траві і почитує Ніцше або Коельо. А ще, як прихильниця готичної субкультури, любить читати романи в стилі “фентезі”, переважно про вампірів; поважає творчість Віктора Цоя, слухає класику і рок, грає на гітарі та малює абстрактні картини. Талант дівчини до мистецтва передав її дідусь Афанасій Ярощук, відомий на Волині художник-іконописець.

- Чому люблю кладовище? - перепитує, йдучи між могилами. - Воно нагадує мені про вічність, налаштовує на роздуми про зміст життя, що

в круговерті буденних справ забувається, - каже, нахиляючись до великого кам’яного хреста. - Минулої осені я познайомилася тут ще з одним готом. Ми випадково зустрілися вночі. Спочатку здивувалися один одному, а потім спілкувалися аж до сходу сонця. Його звати Артем, він зі Львова. Був проїздом у Рівному, і замість того, щоб зняти кімнату й переночувати в готелі, вирішив цілу ніч провести на цвинтарі. “Я завжди депресивна і в цьому є свій плюс, - каже, гортаючи свій блокнотик. - Адже депресія - це супутник творчості. Я пишу вірші лише в такому стані”. Після паузи зачитала ще один із власних римованих рядків, які, можливо, перевтіляться в пісню. Адже найзаповітніша мрія Світлани - стати відомим рок-музикантом.

Мій спосіб життя -

це самотність,

Відречення від щастя

і людей,

Нерозділений біль

та сльози

Проведених

на цвинтарі ночей.

І знов душа вертається

з Нірвани,

І знову я у вічності

страждаю.

Над кладовищем

сходить повний місяць,

І я, щоб знов померти,

воскресаю…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: