Хай живуть Мадонни!

У карооку красуню Надійку закохувались майже всі хлопці села. Деякі робили спроби посвататись. Даремно! Надійка заявляла, що рано їй ще заміж - усього вісімнадцять. І от, як грім з ясного неба, село облетіла новина: неприступна Надійка виходить заміж за сусіда - вдівця з двома дітками. І старший він за неї на десять років. В селі такі події миттєво стають причиною пліток: мовляв, щось тут не так. Сумнівно, що вона покохала старшого за себе чоловіка, та ще й з дітьми.

Надія добре знала, що таке сирітство - рано залишилась без батьків і жила з бабусею. Щоразу, коли вона бачила на сусідньому подвір’ї двох маленьких діточок, які, взявшись за рученятка, гуляли, щем охоплював серце - бідні, обділені материнським теплом. Як добре вона це розуміла. Після того, як Надія та Іван розписались у сільраді, вона переїхала до нього жити. Добру, лагідну Надію Андрійко та Оксана невдовзі почали називати мамою. Її щастю не було меж. Через рік вона народила дівчинку. Назвали Катрусею - в пам’ять про покійну жінку Івана.

Чому горе приходить до тих, кого воно має оминати? Іван занедужав. Хвороба виявилась невиліковною. Через півроку він помер. Надя залишилась вдовою з трьома дітьми на руках. А ще й бабуся раптово тяжко захворіла - відмовили ноги. Напевне, в такій ситуації інша людина розгубилась би, проте Надія була не з таких. Робота в ланці, господарство, діти, хвора бабуся - все лягло на її плечі. Як все це витримати? “Я мушу витримати!”- наказувала собі Надія. І витримала. Ніхто не бачив її сліз - тільки от рання сивина з’явилась...

Діти росли слухняними, допомагали матері. Старші вчились у школі, а Катруся залишалась вдома “на господарстві” - садочка в селі не було.

Поблизу села почали будувати велике хімічне підприємство. Поміркувавши, Надія вирішує влаштуватись працювати на будівництво - адже колгоспні заробітки звісно які, а дітей треба піднімати...Вдень - на будівництві, ввечері - поралась по господарству. На сон - лічені години.

Через два роки, коли закінчилось будівництво, Наді, як і іншим, запропонували закінчити курси і піти працювати на завод. Вона погодилась. Отримала трикімнатну квартиру у відомчому будинку в селищі хіміків і переїхала жити в місто. Старанну, кмітливу, працелюбну Надію помітив начальник цеху.

- Надіє, хочу перевести тебе на іншу, більш відповідальну роботу. Ти згідна?

- Так, але знань в мене малувато.

- Це нічого. Будеш вчитись.

Так у тридцять років вона стала студенткою-заочницею. Чи легко, маючи трьох дітей, працювати позмінно та ще й вчитись? До труднощів їй не звикати.

Збігали роки. Ось уже Андрійко закінчив дев’ять класів, ПТУ хіміків і прийшов працювати у той цех, де і мама. А Надію вже тепер шанобливо називали Надією Василівною: адже вона - помічник начальника цеху.

Якось у вільну годинку присіла біля телевізора - передавали новини їхнього міста. У сюжеті йшлося про міський Будинок дитини, де опікувались дітками, чиї батьки були позбавлені батьківських прав, а деяких так звані “матусі” кинули напризволяще. Рішення прийшло миттєво, бо серце стискалось від болю. Ні, діткам непогано у Будинку, але вони обділені головним - материнською любов’ю. Треба швидше оформити документи і взяти дитинку на виховання - хоча б однією сиріткою буде менше...

Коли зайшла до ігрової кімнати, де знаходились дітлахи, її обступила малеча - кожне хотіло доторкнутись до неї. “Мама прийшла! - у захваті вигукували дітки. Не стримуючись, Надія Василівна заплакала. Одна дівчинка років трьох вчепилась за руку: “Я - ваша доня”.

- Як тебе, доню, звати?

- Маруся.

- Добре, я тебе, донечко, забираю.

- А в мене є братик.

Вона показала на маленького хлопчика, який ледь спинався на ноги.

- Я його теж заберу.

Так Надія Василівна стала мамою п’ятьох дітей. Старші діти зустріли меншеньких з радістю. Андрій із матір’ю накупляли малим іграшок, солодощів, Оксанка спекла торта.

Велика сім’я - великі турботи. Вони для Надії Василівни були необтяжливими. Допомагали з профспілкового комітету заводу. А яка то радість, коли усією родиною у неділю йшли або до зоопарку, або на гойдалки до парку. Старші ведуть за рученята малих, поруч - усміхнена мати.

Роки відлітають швидко. Ось вже й Андрій повернувся з армії. Оксана зустрічається з гарним хлопцем. Катруся мріє після школи піти вчитись до музучилища - має гарний голос. Літа йдуть до осені: Надія Василівна вийшла на пенсію, але продовжує працювати - без роботи не може. У хвилини відпочинку вона часто подумки переглядає прожите життя. Чи може вважати себе щасливою? Адже ніколи ніде не відпочивала, не мандрувала, не мала вишуканого одягу - все краще - дітям. Не знала, що таке розваги. Але що це все - примара! Вона щаслива, бо має таку родину. Нехай заздрять їй красуні, для яких діти - непотрібний клопіт, а щастя бачать у розкоші і розвагах.

Коли бачу цю жінку, високу, струнку, з короною сивого волосся, яке як німб освітлює її привабливе обличчя, хочеться вклонитись - йде Мадонна.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: